Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков
— Які сто грам? — обурилася вона. — Ви ще від тих ста не відкашлялися. А завтра — день донора. Та й розвести нічим. Хіба що... Там у дідових запасах ще розчин Рінгера лишився. Спробуйте...
— Та ні, — сказав він. — Усе це ти завтра виллєш в рукомийник при родичах. Нехай у наших тутешніх аптеках купляють, а не везуть хтозна-що. А питимемо нерозведений.
— Bay! — вигукнула вона, підскочивши. — Це круто. Доведеться вставати. Тільки... Чекайте, доктор, бо ви вже просто на мене вилізли! Ви хоча б розумієте, що це я врятувала вам хворого?
Він розтулив рота, щоб відповісти, але Наталя знову перебила:
— Ні, ви хоч розумієте, що іноді таки корисно взяти і розслабитися?
Лікар знову зібрався відповісти, але вона продовжувала:
— І тепер вже ви точно зробите висновок, що іноді просто необхідно послухатися путньої медсестри.
— Звичайно, — як ні в чому не бувало погодився Щур.
— Тоді я не чую слів вдячності.
Він нахилився і мовчки поцілував її у розріз піжами.
***
Наступного ранку на територію лікарні заїхала біла «Тойота» обласної станції переливання крові. Гостей уже чекали. Поблизу відділу переливання товклися кілька санітарок та медсестер. Підійшов і сам головний.
Із машини вийшло кілька жінок у халатах під верхнім одягом, потім почали виносити ящики з посудом для заготовленої крові.
***
Щур умився, витер обличчя рушником і глянув на себе у дзеркало. Очі були червоними, обличчя невиспаним. Санітарка у коридорі мила підлогу. Світлана продивлялася листки призначень. Наталя вийшла із сестринської.
— Ти ще тут? — запитав він.
— Доброго ранку, по-перше, доктор. А де ж мені бути?
— Як де? — здивувався він. — А хто казав, що зранку піде до кіоску?
— Якого кіоску?
— Аптечного, звичайно.
— Навіщо?
— Як навіщо? — викотив очі Щур. — А п'янку хто вчора затіяв? Дідову глюкозу хто розкоркував? Хто обіцяв відкупити?
— Ні, ну... — задихнулася Наталя, — це вже взагалі... Та якби не ми!
— Це зрозуміло, — перебив Щур, — честь вам і хвала. Але розчин відкрили. А о восьмій капати. І родичі хтозна-коли з'являться.
— Так... — промовила Наталя, шукаючи підтримки в подруги. — Ну, це взагалі безпрецедентно...
— Знаєш, як стародавні китайці казали? — продовжував Щур. — Якщо ти комусь життя врятував, то відповідальний за його подальшу долю. Та й обіцянки потрібно виконувати. Тож по рублю, дівчата, і до аптеки. На наступному чергуванні з мене цукерки, — додав він, зникаючи в ординаторській.
***
Поліклініка нагадувала розбурханий вулик. Коридором туди— сюди снували лікарі, сестри. Санітарки мало не за руку водили нечисленних потенційних донорів, які проходили необхідні обстеження. Їх охороняли, наче крутих, не даючи стороннім із числа персоналу навіть підійти збоку. Донорів було мало, але
їхній постійний рух від кабінету до кабінету створював неабиякий гамір. Хворі, що прийшли цього дня на прийом до поліклініки, нервували, висловлюючи одне одному незадоволення.
До хірургічного корпусу над'їхала стара розгепана «Волга». Із задніх дверцят вилізло двоє хлопців. Третій, відчинивши передні дверцята, сказав їм:
— Значить, ідете до хірургії і шукаєте Голоюха Тараса Васильовича. А далі він вам усе організує.
— Добре... — мляво закивали ті.
Машина рушила, і майбутні донори без особливого ентузіазму увійшли до вестибюля й почали підійматися сходами догори.
Петро Петрович Савчук біг тими ж сходами донизу і несподівано зупинився.
— О! — вигукнув він одному з хлопців. — А ти куди — кров здавати? Чого не признаєшся?
— Та ось, привезли... — пробурмотів той.
— Ну, ходімо, я вас відведу.
— Ні, — відмахнулися обидва. — Йдемо, куди нас направили.
— А на кого здаєте?
— На Голоюха.
— Так у нього і так десять чоловік. Півдня хочете чекати? До того ж, лікарняний тобі хто зробив минулого року? Давай-давай, ходімо зі мною.
Ті намагалися трохи протестувати, але Савчук потяг їх униз до виходу.
— Це ви йому зробили лікарняний — нехай він і здає на вас, а я піду Голоюха шукати...
— Тобі ще зроблю, — завірив Петро Петрович, тягнучи обох далі.
***
У цей самий час двоє людей, що регулярно поважали одне одного, голосно скрикуючи і допомагаючи собі матюками, тягли величезну залізну кайстру біля недобудованого будинку, їм допомагав третій. Так потихеньку, короткими, але ефективними ривками, вони просувалися за ріг будівлі між кущами та молодими деревцями.
— Обережно! — покрикував господар. — Яблуню не зламайте! Обережно, кажу! Там вишня японська...
Нарешті кайстра опинилася під стіною, яку збиралися штукатурити.
— Ну все, стоп... — задоволено промовив господар.
— Ось, ще тут трохи посунемо... — старалися ті.
Він виніс целофановий пакет і віддав їм. Там явно була пляшка, випирала буханка хліба і ще щось. Двоє «вчорашніх» задоволено терли руки.
— Ну ось, — втлумачував їм третій, — бачите? А ви — кров, кров...
***
Голоюх нервово прямував коридором поліклініки у напрямку власного кабінету. Останні купки донорів рухалися до виходу. Погляд лікаря був похмурий. Назустріч трапився Медвідь.
— Ну що?
— Ні хріна. Васильович підвів, алкаші не прийшли.
— Так ти ж казав — від діда після грижі двоє прийдуть?
— Чекаю. Казала баба, що приведе, але досі ні слуху, ні духу. Напевно, з кінцями... А в тебе?
— Один. Туго. Було би хоч двоє, я б тобі одного відписав. Також обіцяли, але кудись поділися.
— А в Олега?
— Також один.
— От засада...
Медвідь попрямував далі, а Тарас зайшов до свого кабінету. Валентина писала картки і лише мовчки зиркнула на нього.
— Ніхто не приходив? — похмуро спитав він.
— Ніхто.
— Якщо прийдуть — ...
— Усе пам'ятаю, доктор, — сказала вона, — беру за руку і веду просто до вас. А хто підійде ближче, як на три кроки, стріляю без попередження.
Зачинивши двері, він пішов назад у відділення.
***
Петро Петрович вів у напрямку відділення переливання двох донорів.
— А нам нічого не буде? — слабо пручався один із них.
— Звичайно, нічого, — завірив той, — я вам усе організую. В черзі не чекатимете. А в Євстахіївни й так вистачає. Там усі породіллі по десять чоловік здають! А ви ж родити не збираєтеся?
Хлопці загиготіли і вже веселіше рушили за ним.
***
Не в змозі
