Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков
— Гаразд, — сказала вона. — Вже несу.
Клацнувши хвірткою, Ліда увійшла до хати, а Беженар увімкнув магнітолу, оглядаючи з вікна машини будинок та садибу. Перше, що кинулося в очі, — розкішна яблуня з великими червоними плодами, під якою поважно походжали великі породисті гуси.
Несподівано двері будинку відчинилися і на ґанок вийшла жінка — проста, дещо огрядна, приємна з вигляду. Зав'язуючи на ходу хусточку, вона підійшла до машини. Беженару нічого не залишалося, як відчинити дверцята.
— Валентине Івановичу, ну як так можна! — вона схопила його за руку, змушуючи вийти з машини. — Боже, мені про вас Ліда стільки розповідала! Ну, як це вона додумалася залишити вас тут? Ходімо до хати, ми вас дуже просимо. Будь ласка! Ми вас без обіду нікуди не відпустимо!
— Дякую, — у своїй звичній манері відповів Беженар, — але, ви знаєте, я б хотів завидна повернутися. Правда, я не можу затримуватися. Ні, дійсно! Я не сором'язлива людина і з задоволенням би зайшов, тим паче, що полюбляю гарно поїсти. Але зараз не можу. Іншим разом.
Ліда вийшла на ґанок із великою дорожньою сумкою.
— Лідуню! — серйозно обурилася її мати. — Ну як тобі не соромно? Куди ти це тягнеш? Валентине Івановичу, я вас дуже прошу! В мене потім тиждень серце болітиме, якщо ви просто так поїдете.
Ліда залишила сумку на ґанку і підійшла до них.
— Що поробиш, Валентине Івановичу...— сказала вона.— Доведеться зайти.
Беженар клацнув дверцятами машини, замикаючи їх на ключ. Вигляд його при цьому вже не був таким незворушним.
***
Вони увійшли до кімнати, де на прибраному скатертиною столі вже стояв графин із чимось червоним, ваза з печивом та дві пляшки води — одна «Лимон», друга «Дюшес». Лідин батько, високий худорлявий чоловік, привітно підвівся назустріч, простягаючи руку.
— Це мій тато, — сказала Ліда, — Володимир Миронович. А це...
— Знаю, — перебив той, — ми вже всі давно знаємо, який чудовий лікар Валентин Іванович, її шеф і так далі...
Господар трусив руку гостя, щиро запрошуючи до столу, де Лідина мати вже розставляла нехитрі сільські страви.
— Як доїхали?
— Нічого, дякую, — оговтавшись, відповів Беженар. — До повороту взагалі непогана дорога.
— А ви що, мали якісь справи в області?
— Уже впорався, — відповів Беженар. — Ось, зробив маленький гачечок — вашу Ліду підвіз, а тепер назад.
— Нічого собі маленький! — здивувався батько. — Я вам бензинчику віллю в бак, коли їхатимете.
— Ну що ви! — обурився Беженар. — Це дрібниці. Обов'язок честі, так би мовити, ученицю підвезти. Вона у вас молодець.
Лікар ніяково замовк.
— Усе, Валентине Івановичу, сідайте, — клопоталася мати, ставлячи на стіл тарілку з паруючими сардельками. — Зараз я подивлюся, як ви «полюбляєте добре поїсти». Наливай, тату... Може, щось міцніше?
— Ні-ні! — замахав руками Беженар. — Я за кермом. Ще назад їхати. Вибачайте, це вже без мене.
— Шкода, — засмутилася мати. — Ну, тоді за ваше здоров'я. Це наше, виноградне. Самі робили. Я вам із собою дам, вдома скуштуєте.
— Оце підходить, — погодився Беженар. — Вдома обов'язково. А тут Лідочка мені водички наллє...
— Тобі яку? — запитала та, простягнувши руку до пляшок. — «Лимон», чи...
Мати злякано вирячилася на дівчину, але було пізно. Ліда почервоніла і замовкла, опустивши очі. Батько лише нерозуміюче переводив погляд з лікаря на дочку і назад. Беженар уже встиг наколоти сардельку на виделку і тепер тримав її у піднятому стані, не розуміючи, як вчинити — відправити до рота, чи покласти на тарілку. Вони зробили у цій ситуації найгірше, що тільки можна було, — подивилися одне на одного. А батько з матір'ю у цей момент, заклякнувши, дивилися на них. Беженар мовчки поклав виделку з наколотою сарделькою на тарілку і спер на край столу пальці, що виглядали не менш переконливо, ніж ті самі сардельки.
— Лідо, — нарешті промовила мати, — як це...
Голос її здригнувся, і вона так і не змогла договорити фразу.
— А так це...— відповіла дівчина.— Ми давно вже з Валентином Івановичем на «ти».
— А ч...чому? Ти ж...
Батько тим часом лише розгублено кліпав очима.
— Тому, що він для мене найближча людина — в усіх відношеннях. Ось так. Пробач, що так вийшло... — останнє дівчина промовила, дивлячись на Беженара.
— Нічого, все гаразд, — відповів той.
— Я правда, не навмисне, — продовжувала вона. — Я забулася...
— Нічого страшного, — повторив він, — не переймайся.
Лідина мати лише переводила очі з лікаря на дочку, все
ширше роззявляючи рота і затуляючи його рукою. їй здавалося, що у цей момент власне волосся стає дибки. А ті двоє продовжували говорити між собою так, ніби батьків тут і не було.
— Якщо вже так вийшло, може, ми договоримо до кінця і розставимо всі крапки над «і»?
— Як хочеш... — знизавши плечима, погодився Беженар.
— Що г-г-оворити? — здавалося, до матері почала повертатися мова. — Й-які крапки?
— Справа у тому, що ми з Валентином Івановичем кохаємо одне одного, — сказала Ліда.
— Люди... — тільки й змогла вимовити нещасна жінка.— Л-лю...ди...
Невідомо для чого вона намацала на столі серветку і тепер, не знаючи що з нею робити, жмакала її у руці.
Лідин батько повільно відсунув стільчика і вийшов до сусідньої кімнати. Мати кинула серветку на тарілку і вибігла за чоловіком.
Беженар мовчки подивився на Ліду.
— Я дійсно випадково... — голос її тепер уже здригнувся.
— Не переживай, — він взяв її за руку, — чого вже тепер...
Може, мені поїхати просто зараз?
Двері з кімнати відчинилися, і вбігла перелякана мати Ліди.
— Ходи сюди! — кричала вона. — Ходи сюди! Батькові погано!
Ліда, скочивши з-за столу, кинулася за нею. Нерішуче підвівся й Беженар, не розуміючи, як йому вчинити, але дівчина миттю вискочила з кімнати.
— Ходи сюди! — кричала вона. — Батькові погано!
Здавалося, обох їх заклинило на цій фразі.
Беженар смикнувся туди. Батько Лідин сидів на дивані, швидше, напівлежав, увесь зм'яклий. Обличчя його було білим, а права долоня застрягла за відворотом сорочки, намагаючись дотягтися до серця.
Поклавши його на диван, Беженар поляскав по щоках, помацав пульс, а
