Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков
— Дійсно, женився і відразу поїхав назад до Німеччини, — пояснювала далі Наталя. — А там пропав. Подівся кудись — і все. Ні слуху, ні духу. Не дзвонить, і з кінцями...
— Та він оженився тільки для того, щоб прізвище змінити, — припустив Щур. — Його ж депортували перед цим. А тепер, як знову туди прорвався, — шукай вітру в полі. Він такий хлопець.
— Нічого подібного, — заперечила Наталя, — в них із Мариною сильне кохання було... Любов із першого погляду. Він би не втік. І адресу лишив, де буде жити. А там кажуть: був, пішов кудись і більше не з'явився. Марина он хоче їхати на розшуки, а Бліщ не пускає...
— Ох, ні хріна собі! — несподівано вигукнув Ілля. — Від— смоктувача вмикайте! Ну!
Загудів електровідсмоктувач.
— Господи, а це що? Повний живіт...
— Судячи із запаху — сеча, — констатував Голоюх.
— А щоб йому... — продовжував дивуватися Медвідь. — Звідки вона тут?
— Треба думати, із сечового міхура, — так само байдуже промовляв Тарас.
— Ну, що там? — не давав спокою Щур. — Розрив сечового?
— Певно, — сказав Ілля, працюючи відсмоктувачем. — Вони ж клянуться, що чоловік не падав і ніхто не бив. От зарази! Ну, я їм дам. Щойно вийду. Так, — голос хірурга став діловим, — ідемо на серединну. Чекай... А це що?
— Треба думати — кака... — все тим же тоном повідомив Тарас.
— Господи, ще розриву кишечника не вистачало... Точно —
гімно. Ні, ви уявіть, як його мали вчора по животі товкти!
Стерильні простирадла на животі переставляли. Об'єм операції несподівано розширявся.
***
Червона «Лада» прогнала вулицями Тачанова і під'їхала до невеличкого триповерхового будинку. Вийшовши з машини, Беженар відчинив ворота одного з гаражів, що зліпилися куп
кою під будинком, і зібрався заїжджати. Але щось його наче муляло. Він озирнувся і нерішуче подивився на ключі в замку запалювання. Потім зміряв очима отвір гаражних воріт.
— Що там, Валентине Івановичу, — почулося ззаду, — я так бачу, ви наче забули щось? Що, повертатися треба?
Це був сусід, учитель математики на пенсії. Він вийшов із відром сміття і тепер, задоволений тим, що зустрів співрозмовника, зупинився на півшляху до ящика.
— Щось важливе, так? — допитувався він.
— Та не так щоб дуже важливе... — знизав плечима Беженар.
— Але муляє, залишає відчуття невдоволення... — підказав
учитель.
— Навіть не знаю, як сказати, — розгубився Беженар. — Сьогодні взагалі невдалий день. Зараз прийду — обов'язково п'ятдесят грамів прийму. Більше — ні, а п'ятдесят — точно.
— Ну, то тоді обов'язково потрібно, — сказав старий. — День і так невдалий, а ще оте мулятиме, що ви забули, нехай навіть дрібничка. Що, далеко повертатися?
— Та ні, недалеко.
— То зганяйте, а я гараж постережу, щоб пацани не залізли.
— Дякую, Олексію Семеновичу, — серйозно сказав Беженар, — я недовго.
«Шістка» розвернулася і виїхала з двору, а за кілька хвилин зупинилася біля дверей продуктового магазину.
— Добрий вечір, — сказав Беженар, увійшовши досередини.
— Добрий вечір, доктор, — відповіла пані за прилавком. — Чого душа бажає?
— Зважте мені, — попросив він, — півкіло тих... ні, краще тих сардельок. Вони більше схожі...
— Схожі на що? — не зрозуміла продавщиця, підходячи до холодильника.
— Розумієте, три години тому сидів за столом, навіть уже тримав на виделці...
— Що, невже «а вкусити так і не довелося»? — засміялася вона.
— Саме так і було, — невесело погодився він.
— Бідний ви, бідний, — пожаліла вона. — Напевно, з кимось щось сталося і вас терміново покликали?
— Ви знаєте, саме так і було! — здивовано погодився він.
— Не шкодуйте, — вона простягла пакунок, — наші смачніші. Побачите.
— Цього, на жаль, я не знатиму ніколи, — сказав він уже самому собі, від'їжджаючи від бровки.
***
У операційній панував гарний настрій. Два розриви кишечника були ушиті, накладалися останні шви на сечовий міхур. Операція наближалася до завершення.
— Готуй багато дренажів, — сказав Медвідь, звертаючись до Наді, — купу трубок і одну рукавицю ріж навпіл.
— Уже готові, Ілля Петрович. Чекають, коли ви закінчите.
— Ой, а я перед операцією надвір виходила... — замріяно промовила Наталя. — Ви би бачили, яка потрясна осіння погода... Пізня осінь... М-м-м... Ото би до лісу на опеньки...
— Не можна, — цілком серйозно відповів Ілля.
— Чому? — здивувалася вона.
— Земля вже холодна. Запалення легень підхопити можна.
— Ілля Петрович! — обурено вигукнула вона. — Я кажу — на опеньки! Ви що, погано чуєте?
— Так і на опеньках можна, — знизав плечима він, — м'якше.
— Ну, Ілля Петрович, — здивувалася Наталя, — ви сьогодні якийсь такий... озабочений... такий весь...
— Як? — наче недочув Щур. — Ти кажеш — збочений?
— Озабочений! — обурено виправила Наталя, перериваючи загальний сміх. — Тобто сексуально озабочений... Ми навіть зараз почервоніємо...
— Ага, почервонієте ви! — засміявся Ілля. — Я от взагалі їм заздрю — анестезіологам. Зачиняться там на ніч у своїй реанімації...
— Немає реанімації — є анестезіологія та інтенсивна терапія, — затяг своєї улюбленої Щур.
— Та яка до біса різниця? — продовжував той. — Зачиняться на ніч у своїй інтенсивній терапії, і ніхто не відає, що вони там роблять. А медсестри в них які... Навмисне підбирали...
— Вам заздрісно? — запитала Наталя. — То переходьте до нас. У нас є ставка вільна. Правда, Сергію Андрійовичу?
— Еге, — гмукнув Щур, — хотів би я подивитися на хірурга, який би перейшов до анестезіології!
— Ну чому, я би пішов! — насідав Ілля, в якого наче з'явилася ейфорія після вдало проведеної операції. — Їй-богу, пішов би, але якщо тільки на нічні чергування. На день ні. Тільки на нічні. Вони там таких медсестер поназбирували... Я б там-м-м...
— Ілля Петрович! — нарешті не витримала Надя. — Вам що, своїх медсестер мало? Так навіть не коректно по відношенню до нас! Жарти жартами, а ми й образитися можемо.
— Та що ти його слухаєш! — махнула рукою Наталя. — Ілля Петрович тільки язиком майстер. А якби дійсно до діла... Він
