Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— Давай сюди горілку або коньяк!

Коли ж Ліда увірвалася назад до кімнати з пляшкою в руках, він тряс його, ляскаючи по щоках і кричав:

— Володю, відкривай очі! Ну! Вова!

Вихопивши закорковану пляшку з рук дівчини, Беженар вдарив горлечком по батареї, від чого воно відлетіло, потім ляпнув горілкою по обличчі та почав терти за вухами.

— Бігом до машини! — крикнув він Ліді. — Ключі в куртці. Аптечку сюди! У лівій кишені ключі!

Ліда вибігла з кімнати, а Беженар розтулив губи бідолашного батька, хлюпнув горілкою туди, а потім знову почав ляскати по щоках. Мати весь час стояла у кутку кімнати, склавши долоні на грудях, і голосно причитала. Коли з'явилася Ліда з аптечкою, батько вже почав рухати губами. Очі його, щоправда, час від часу ще закочувалися догори. Набравши з ампули у шприц, Беженар зробив чоловікові підшкірну ін'єкцію і відразу ж відкрив нову ампулу. Другий укол був внутрівенним. Ліда тим часом стискала батькову руку вище ліктя замість джгута.

Пацієнт потроху приходив до тями. Очі повернулися з піднебесся і тепер стріляли по стінах, періодично заплющуючись.

— Володимире, все гаразд, — тлумачив йому Беженар. — Усе, приходимо до тями.

А хворий, роблячи якісь незрозумілі спроби спертися руками та сісти, здивовано зиркав на свого рятівника. Мати Ліди, усвідомивши нарешті, що її чоловік принаймні не помер, знайшла поблизу стільчика і присіла на нього. Руки її тремтіли, причому, права також тяглася до ґудзиків кофти. Помітивши цей рух, Беженар злякано зиркав на жінку. Згадавши, що така річ є у хаті, Ліда принесла апарат для вимірювання тиску.

***

Хворого — худого чоловіка п'ятдесяти років — вели попід руки коридором. Він тримався за живіт і стогнав. Із одного боку була його дружина, з іншого — фельдшерка «швидкої».

— Схоже, апендицит, — сказала лікарка Медвідю, який вийшов назустріч.

— Ніхто ще не дивився? — запитав той.

— Ніхто. Шукали Савчука в поліклініці, а його немає.

— Як завжди... — пробурмотів Ілля. — Заводьте сюди, на санпропускник.

Хворого завели і поклали на кушетку.

— Учора по обіді почав скаржитися на живіт, — розповідала його перелякана дружина. — А потім що далі — то гірше.

— Чого ж ви його добу тримали? — запитав Ілля.

— Сподівалися, може, саме перейде...

Зітхнувши, він почав оглядати живіт пацієнта. З правого боку той практично не давав торкнутися, ловив лікаря за руку і стогнав.

— Нічого собі...

До оглядової зазирнув Голоюх.

— Подивися, — запропонував Ілля, — привезли як апендицит.

Голоюх усівся поруч із хворим і обстежив його живіт.

— Гаразд, — сказав Медвідь, коли той скінчив, — кладемо до нас. Будемо оперувати зараз, терміново. Тут двох думок бути не може. Так, Тарасе Васильовичу?

— Звичайно, — підтвердив Голоюх. — А він у вас часом не падав звідкись?

Налякана жінка переводила погляд із одного лікаря на іншого.

— Начебто ні... Звідки ж йому падати?

— Не знаю, — сказав Ілля. — Його, часом, ніхто не бив?

— Та хто ж його поб'є?

— Машо! — Ілля виглянув із санпропускника. — Приймай хворого. Апендицит, запущений. Готуй до операції. Як прізвище його?

— Оверчук... — тремтячим голосом відповіла жінка.

Вони вийшли до коридору.

— Надто бурхлива клініка, як для апендициту, — зауважив Тарас.

— Аби перфоративної часом не було, — погодився Медвідь.

— Розріжемо — побачимо...

У кімнаті персоналу оперблоку обідали. За столом сиділи Люба — старша, Надя з Люсею, операційною санітаркою, і Наталя з реанімації, яка забігла у гості.

— Ось так, — розповідала вона, — а потім був торт і цукерки.

— А в нас тихо — ніяких ювілеїв, — сказала Люба.

— Стоп, — перебила її Надя, — а чи не зараз у Савчука повинна бути якась дата?

— Точно! — погодилася старша. — До того ж, йому тридцять три намічається. Кругла дата.

— Не кругла, а знаменна, — виправила її Наталя, — вік Христа.

— Не важливо, — відповіла Люба. — Питання в іншому — виставлятиме він, чи ні.

— За тридцять три міг би й виставити, — сказала Надя.

— Дійсно, шмат від нього не відпав би, — підтримала Наталя.

— А він на цей день просто відгул візьме, — припустила Люба. — Йому відгул взяти — раз плюнути.

До кімнати зазирнув завідуючий.

— Про що сперечаєтеся, дівчата?

— Сідайте, Ілля Петрович, ми вам кави зробимо.

— Та ні, дякую. Я чую з коридору — ви так емоційно про щось...

— А це ми згадали, що в Савчука скоро ювілей. Тридцять три.

— То й сперечаємося — поставить, чи ні...

— Ну... такому, як Савчук, — сказав Ілля, — гадаю, навпаки могла б і лікарня поставити. Нічого б не сталося.

Усі засміялися.

— Готуйтеся, шановні, — додав Ілля. — За годину операція.

***

Червона «шістка» їхала вулицями якогось райцентру. Погода вщент зіпсувалася. Небо затяглося хмарами, здійнявся вітер, і на вітровому склі періодично з'являлися числені дощові краплі. Беженар мовчки крутив кермо. Обличчя його втратило звичайну незворушність, хоча й певних емоцій на ньому не проглядалося.

Зупинивши машину на розі біля приватного кіоску, він вийшов і витяг портмоне.

— Дайте мені... — почав він, бігаючи очима по широченній вітрині.

Пауза затяглася надовго.

— Що, не можете вибрати? — мило посміхнулася дівчинка, можливо, чимось, а віком — безперечно, схожа на Ліду. — В нас є з чого...

— Та ні, — пробурмотів він. — Просто згадую, які палив замолоду...

***

В операційній працював наркозний апарат, по-діловому брязкали інструменти, пищав звуковий індикатор діатермії. Перед дверима оперблоку в накинутому халаті стояла дружина Оверчука і голосно молилася.

— Що там? — запитав Щур. — На скільки мені налаштовуватися?

— Не спіши поперед батька в пекло, — відповів Ілля. — Ще у живіт не зайшли. Надю, кохера давай...

— Жилавий мужик, — констатував Тарас. — Чисто виходячи із зовнішнього вигляду — попиває...

— Не тільки з зовнішнього, — виправив Щур. — Жінка казала, п'є безпробудно. Я питав.

— Пелюшки давай на очеревину, — попросив Ілля. — Хоч би «білочки» потім не було...

— А ви не чули, — несподівано запитала Наталя, — кажуть, наш Павлуша кудись пропав.

— Який Павлуша? — не зрозумів Ілля.

— Ну, фельдшер, якого недавно розрахували. Він ще за Світланою ходив.

— А що означає