Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— А ти читав Джека Лондона «Золота лихоманка»? — запитав Голоюх.

— Читав колись.

— Ну, то це те саме, але у масштабах нашої лікарні.

— Не пудри мізки людині, — зупинив його Медвідь. — Пояснюю. У цей день усі ми дійсно кидаємося на пошуки бажаючих безкоштовно здати кров. План по донорству на район — тисяча триста донорів на рік. Колись він виконувався.

— За Льоньки-дурачка, коли бублик стоїв п'ятачка, — додав Тарас.

— За часів командно-адміністративної системи, — пояснив Ілля. — Тепер системи немає. Дурнів також. Тому здавати кров ніхто не йде. А план залишився, і за нього нашого брата товчуть. Двічі на рік до нас їде обласна станція переливання для забору крові. Це і є день донора.

— Ти розкажи йому, де донорів брати, — попросив Голоюх.

— Розповідаю. Шлях перший, офіційний — найменш ефективний. Ідеш до своєї організації, яку там тобі дали, і пояснюєш її керівництву про важливість донорства і необхідність створення запасу крові у лікувальних закладах. Він усе це слухає, киває головою і відфутболює тебе до когось зі своїх замів. Той веде тебе в цех або ще кудись, і ви разом шукаєте бажаючих здати кров. Із вас починають сміятися. Тоді ви йдете геть або починаєте вести переговори з найбільш свідомими елементами, намагаючись їх зацікавити.

— Чим? — запитав Олег.

— Найбільш розповсюджені речі — пляшка із закусом або «липовий» лікарняний листок. Іноді когось вдається спокусити.

— Нормально... — пробурмотів Олег.

— До речі, а яка в тебе організація?

— Пенсійний фонд.

— Ой-ой-ой... — Тарас картинно взявся за голову.

— Глухо, — категорично запевнив Ілля. — Там сидять десять замучених життям підстаркуватих дам. Із них ти нічого не візьмеш. Тому шлях другий — у кожного з нас є серйозні хворі у відділенні, які нам чимось зобов'язані. Потрібно їм пояснити, що лікарням потрібен запас крові, для них же ж, до речі. Що ми їм переливаємо препарати, які робляться з крові. Вони агітують своїх родичів, знайомих — і ті здають кров. Найбільш дієвий шлях.

— Третій шлях аварійний, — продовжив тепер уже Голоюх. — Є у Тачанові «центральна площа», на якій ще зранку збираються всі чорні алкоголіки. Це люди, яким у прямому розумінні немає чого випити. За пляшку вони що хочеш здадуть.

— Але! — встряв Медвідь, піднявши палець догори. — їх близько тридцяти чоловік. А лікарів наших близько п'ятдесяти. І є такі, що відразу поженуть на площу. Доганяєш? На всіх не вистачить.

— Є й інші методи, — знову взявся за справу Голоюх. — Наприклад, рекет. Це коли ти ловиш серед коридору і перехоплюєш чужого донора, але ми цим не займаємося.

— Ага, ну і останній шлях, — згадав Ілля, — засіб відчаю, так би мовити. Це коли ти все випробував, і на кінець дня залишаєшся без жодного донора, і тобі загрожує публічна екзекуція... То можеш сам піти і здати кров.

— І записати себе на себе, — додав Тарас.

— Складна система... — зауважив Олег.

— А ти як думав... — Медвідь був явно задоволений ефектом своєї лекції. — Це тобі не Харків.

— До речі, — згадав Тарас, — а як у вас ця проблема вирішувалася?

— Та я й не знаю... Нас, загалом, такі питання не стосувалися. Цим займалася обласна станція переливання крові. Якщо комусь із хворих потрібні були кров або препарати, здавали родичі... У будь-якому разі таких дивовиж, як ви розповідаєте, у нас не було.

— Ну, то післязавтра ти сам станеш учасником такої дивовижі, — пообіцяв Ілля. — А поки що готуйся.

***

Голоюх стояв у кабінеті завідуючого і, спираючись рукою на стіл, говорив по телефону. Медвідь кудись вийшов.

— Іване Васильовичу, я вас дуже прошу... На знак вдячності нам, про яку ви завжди говорите. Я би не просив, але це край. Захід такий, що якщо провалимо, довго чухатимемося.

— Звичайно, Тарасе Васильовичу, — відповіли з трубки, — про що мова! Просто зараз викликаю голову профкому. Ну, самі розумієте: зараз час такий — дурних немає... Але двох знайдемо. Прийдуть просто до вас у кабінет. Я їм суворо накажу.

— Тільки щоб точно, — не вгавав Тарас. — Скажіть їм, що з мене могорич, усе, як належить...

— Ну що ви! — обурився начальник. — Який могорич? Я їх сам заохочу — дам відгули... Усе буде путьом!

— Дякую, Іване Васильовичу! — Голоюх поклав трубку і задоволено потер руки.

***

О дванадцятій годині наступного дня Олега викликали в кабінет завідуючого до того самого телефону, який уже другу добу наполегливо працював над пошуком донорів. Робота ця просувалася мляво, тому вигляд Медвідя був доволі похмурий та стурбований. Коли Олег увійшов, зав мовчки вказав йому на трубку.

Це була Ірина.

— Привіт... — дещо здивовано відповів Олег. — Як справи? До речі, чому ти сюди дзвониш? Я ж тобі дав номер мобільного.

— То вже телефонувала кілька разів, а він не відповідає.

— А... Ну, так... — погодився Олег. — Лежить у куртці. Знаєш, не звик тягати всюди з собою. Щось сталося?

Медвідь запитально вказав на себе, а потім на двері. Олег лише заперечливо махнув рукою, і той продовжив писанину.

— Та начебто нічого, — відповіла вона. — Просто настрій нікудишній. А ти пропонував дзвонити.

— А... Звичайно. Точно нічого?

— Нічого. Звичайна хандра. Гадала, побалакаю з тобою, може, розраджуся. Розкажи, як ти.

— Ну, що розказати... — Олег збирався з думками. — Працюю... Вріс, так би мовити, у колектив...

Медвідь, посміхаючись, похитав головою.

— І як їхня хірургія?

— Нормальна хірургія.

— Тобі там не нудно? Щодня, напевно, самі чиряки ріжеш. Апендицит, треба думати, вже розкіш. Так?

— Ну, це коли як, — не погодився лікар. — Чиряків, звичайно, також не пропускаємо. А так — усе те саме, що й у Харкові. Запустили вже потік холециститів за нашою методикою — через мікродоступи.

— Навіть так? — здивувалася Ірина.

— Саме так. А тиждень тому поранення серця оперували.

— -Ну, ти мене здивував... — інтонації жінки підтверджували це. — І як, хворий живий?

— Так, уже режим порушує.

— Гм-м... Молодець... А ти... Ти завідуючий уже, напевно?

— Взагалі-то пропонували, — відповів Олег, зиркаючи на Медвідя, — але я відмовився.

— Чому? — здивувалася вона.