Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков
Усе подальше Іван Миколайович знає напам’ять. Тут треба неодмінно глибше зачаїтися за ґратами, бо ось зараз сидячий стане неспокійно крутити головою, блукальними очима ловити щось у повітрі, залюбовано усміхатися, а потім раптом сплесне руками в якійсь солодкій зажурі, а тоді вже й просто й доволі гучно бурмотатиме:
— Венера! Венера!.. Ех я, дурень!..
— Боги, боги! — стане шепотіти Іван Миколайович, ховаючись за ґратами й не зводячи розжеврілих очей з таємничого невідомця. — Ось іще одна жертва місяця… Так, це ще одна жертва, як оце я.
А сидячий вестиме далі свою мову:
— Ех я, дурень! Навіщо, навіщо я не полетів із нею? Чого я злякався, старий осел! Папірця виправив! Ех, терпи тепер, старий кретине!
Так триватиме аж доки не грюкне в темній частині дому вікно, не з’явиться в ньому щось білувате й не пролунає неприємний жіночий голос:
— Миколо Івановичу, де ви? Що це за фантазії? Малярію хочете підчепити? Ходіть чай пити!
Тут зазвичай сидячий отямиться й відповість голосом брехливим:
— Повітрям, повітрям хотів подихати, душечко моя! Повітря таке вже гарне!
І тут він підведеться з лавки, нишком погрозить кулаком вікну, що зачиняється долі, і поплентається до будинку.
— Бреше він, бреше! О боги, як він бреше! — мурмоче, йдучи від ґрат, Іван Миколайович. — Ніяк не повітря тягне його до саду, він щось бачить у цю весняну повню на місяці та в саду, у височині. Ах, дорого б я дав, щоб проникнути в його таємницю, щоб знати, яку таку Венеру він загубив і тепер марно нишпорить руками в повітрі, ловить її?
І повертається додому професор вже зовсім хворим. Його дружина вдає, що ніби не помічає його стану, і квапить його лягати спати. Але сама вона не лягає й сидить біля лямпи з книгою, дивиться згорьованими очима на змореного сном. Вона знає, що на світанку Іван Миколайович прокинеться з болісним лементом, стане плакати й десь пориватися. Тому й лежить перед нею на скатертині під лямпою заздалегідь налаштована штрикавка в спирті й ампула з рідиною густого чайного кольору.
Бідна жінка, зв’язана з тяжко хворим, тепер вільна й без остраху може заснути. Іван Миколайович тепер спатиме до ранку з щасливим обличчям і бачитиме невідомі їй, але якісь піднесені й щасливі сни.
А от будить вченого й доводить його до жалісного лементу в ніч повні одне й те саме. Він бачить неприродного безносого ката, який, підскочивши та якось гухнувши голосом, коле списом у серце прив’язаного до стовпа збожеволілого Ґестаса. Та не стільки страшний сам кат, скільки неприродне освітлення уві сні, що походить від якоїсь хмари, яка кипить і навалюється на землю, як це буває тільки під час світових катастроф.
Після заштрику все змінюється перед приспаним. Від постелі до вікна простягається широкий місячний шлях, і на той шлях сходить людина в білому плащі з кривавим підбоєм і починає йти до місяця. Поруч із нею йде якась молода людина в роздертому хітоні та зі спотвореним обличчям. Йдучи, вони про щось розмовляють із запалом, сперечаються, хочуть про щось домовитися.
— Боги, боги, — говорить, звертаючи погордливе обличчя до свого супутника, та людина в плащі. — Яка паскудна страта! Але ти мені, будь ласка, скажи, — тут обличчя з погордливого обертається на благальне, — її ж не було! Благаю тебе, скажи, не було?
— Тавжеж не було, — відповідає хрипким голосом супутник, — це тобі примарилося.
— І ти можеш заприсягтися в цьому? — запопадливо просить людина в плащі.
— Клянуся! — відповідає супутник, і очі його чогось осміхаються.
— Більше мені нічого не треба! — зірваним голосом скрикує людина в плащі й береться вище й вище до місяця, і тягне за собою свого супутника. За ними йде спокійний і величний велетенський гостровухий пес.
Тоді місячний шлях скипає, з нього починає хльостати місячна ріка й розливається на всі боки. Місяць владарює й грає, місяць танцює й сваволить. Тоді в потоку складається незмірної вроди жінка й виводить до Івана за руку оброслу бородою людину, яка боязко озирається. Іван Миколайович відразу впізнає її. Це — той номер сто вісімнадцятий, його нічний гість. Іван Миколайович уві сні простягає до нього руки й жадібно запитує:
— То, отже, цим і скінчилося?
— Цим і скінчилося, мій учню, — відповідає номер сто вісімнадцятий, а жінка підходить до Івана й каже:
— Звичайно, цим. Усе скінчилося й усе кінчається… І я вас поцілую в чоло, і все вам буде так, як треба.
Вона нахиляється до Івана й цілує його в чоло, Іван тягнеться до неї і вдивляється їй у вічі, але вона відступає, відступає і йде разом зі своїм супутником до місяця.
Тоді місяць починає шаленіти, він звергає потоки світла просто на Івана, він розпирскує світло на всі боки, в кімнаті починається місячна повінь, світло колишеться, підноситься вище, затоплює постіль. От тоді й спить Іван Миколайович зі щасливим лицем.
Ранком він прокидається мовчазним, але цілком спокійним і здоровим. Його поколена пам’ять стихає, і до наступної повні професора не потривожить ніхто: ні безносий вбивця Ґестаса, ні жорстокий п’ятий прокуратор Юдеї вершник Понтій Пилат[407].
1929–1940
(Переклад 2001–2008)
Кінець
Екзеґеза
Коментарі
1
Зважаючи на великий обсяг використаної літератури, бібліографічні посилання на джерела наводяться лише у випадках, коли того потребує точність. Укладач не зазіхає на авторство «відкриттів» у прочитанні Твору, за винятком зроблених ним самим. За бажання Читач може звернутися до первотворів та до спеціяльної літератури.
Скорочення при посиланнях на книги Святого Письма: Буття — Перша книга Мойсеєва; Вихід — Друга книга Мойсеєва; Левіт — третя книга Мойсеєва; Повтор. — Повторення закону, п’ята книга Мойсеєва; Дії — Дії святих апостолів; Євр. — Послання до Євреїв; Єз. — Книга пророка Єзекиїля; Зах. — Книга пророка Захари; Мт., Мр., Лк., Ів. — Евангелія від св. Матвія, Марка, Луки та Івана; 1 Ів. — Перше соборне послання св. апостола Івана; Йов — Книга Йова; Іс. — Книга пророка Ісаї; Об. — Об’явлення св. Івана Богослова; Припов. — Книга Приповістей Соломонових; 1 Тим., 2 Тим. — Перше і Друге послання св. апостола Павла до Тимофія; Числа — Четверта книга Мойсеєва.
У
