Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

— Та ти і досі її любиш, — сказала вперто, з нагніваними губами.

— Тепер я люблю тебе і тільки тебе, — хотів знову притулити її до себе, але вона відгородилась ліктем. — Хіба ти цього не відчуваєш? Я тобі, слухай, скажу ще щось смішніше. Мені здається, що я тебе любив, заки взагалі ще побачив. Ще, може, десь з тринадцяти років, відколи мені взагалі почали снитись дівчата… Так, так, моя біла панно! Слухай, — розплітав і заплітав кінчик коси, — може, навіть і раніше. Може, з тієї пори, відколи я став захоплюватися всім… музичним і кольоровим? В тебе був такий період? Ти слухай, одного дня — могло мені бути тоді дев'ять-десять років — я цілий день пробродив за катеринкою з рожево-зелено-жовтою папугою. Хто його знає? Може, то була прелюдія моєї любові до тебе? Хіба людина може знати все, що в ній твориться? Бачиш, коло тебе я вже й філософом стаю.

«Ти маєш рацію: людина не може знати, що з нею може скоїтися. Я теж колись ніколи б не припускала, що буду з розуму сходити з ревнощів до «вбивці» покійного татка. Ти маєш рацію».

Проте сказала сама собі наперекір:

— Яка ж то прелюдія була, коли ти не міг дочекатися мене? Як же ж це не відповідає одне одному!

— Ти сама не віриш в те, що говориш, Оленько! Ти хочеш, щоб я сказав, що Стаха перша чіплялася мене чи вішалася на шию? А навіть, слухай, навіть коли б і так, то яке це має значення тепер? Тепер, коли є ти і я? Слухай, мала, навіть коли б ініціатива йшла від неї, то що? Невже ж ти вважаєш, що я настільки слабосилий, що не міг би опертися спокусі? В таких випадках, на мою думку, немає більш винних. Вина, якщо це взагалі гріх, коли двоє любляться, повинна ділитись порівну…

— А чого ти її кинув, коли ти її любив?

— Оленько, не треба… Ти знаєш більше, ніж я, може, хотів би. Ти сама тільки що сказала, що в тебе добре розвинуте передчуття. Я можу сказати тільки те, що моя історія з Стахою ані така романтична, ані така вульгарна, як донеслося до твоїх вух. Справа ускладнювалася ще й тим, що я пробував на ній свої політично-педагогічні здібності. Поганий з мене вчитель, маленька. Нічого з того не вийшло. І тому ніколи не провокуй мене, щоб я паплюжив жінку, з якою був колись близький. Ти хочеш мені ще щось сказати, правда?

Ольга думає: «Як він мене музично відчуває! Це наша перша суперечка, відколи ми належимо одне одному. Він поводить себе як справжній мужчина. Його є за що любити».

— А ти вгадав…

— Я не вгадав. Я відчуваю. Знаю напевно, що так.

Ольга ховає лице в нього на грудях. Банальний жест в літературі такий індивідуальний в житті.

— Я боюся тобі про це сказати.

— Боїшся мені сказати, Оленько?

— Уяви собі, що так. Боюся, що після того ти розчаруєшся в мені… я хочу сказати, погано подумаєш про мене, як дівчину.

— Ти не образишся, як я скажу щось не зовсім делікатне?

— Не знаю.

Сама думає: «Як же я можу образитись, коли люблю? Як же ж він може образити мене, коли любить мене?»

— Кинь ти, мала, свої попадянські фанаберії! Що це значить: «Ти погано про мене подумаєш»? Я збираюся все своє життя зв'язати з тобою, я по таких труднощах іду до тебе, а ти мені: «Погано подумаєш про мене, як дівчину». Виходить, що й досі не знаю тебе, чи як? Но, чого знову губки віддула? До речі, тобі ця міна дуже до лиця. Я тебе слухаю.

Ольга мовчить.

— Я тебе слухаю, — щіпає її за щічку. — Ну, чого ти така? Ти говори, а я буду на тебе дивитися. В російській мові є таке гарне слівце, як «ненаглядная». Ти — моя ненаглядная! Пам'ятаєш, як я вдивлявся в тебе, не маючи ніякого права на це, тоді, на концерті Мединського? Та я не даю тобі слова мовити. Говори. Ти говори, а я буду на тебе дивитись. А ти, слухай, зовсім інша ввечері. Така сама гарна, як вдень, але зовсім інша. Але я вже мовчу. Буду тільки дивитись на тебе.

— А я не хочу, щоб ти тепер дивився на мене. Це не попадянські фанаберії, Бронусь, а великий, важкий сором. Я буду говорити, але отак! — Вона щільно притислася лицем до його грудей. — Аби ти мене не бачив. Слухай, я не знаю, як тобі сказати. Одне слово… дівчата кажуть, що хлопець, який вже зазнав жінки, — ти знаєш, що я маю на думці, — вже не може обійтися без тієї близькості. Боже, як мені соромно, як мені страшно соромно говорити тобі про це. І тому такі хлопці… хоч і люблять кого іншого, ходять до непорядних жінок. Бронусь… я мушу тобі сказати, що, якби ти таке зробив, ми мусили б розійтись… Я не знаю, може, це тобі видається смішним, може, наївним, але клянуся тобі пам'яттю татка, що я тобі такого не могла б простити. І тому, коли ця річ у вас, чоловіків, така вже необхідна… коли вже так мусить бути, як дівчата говорять, то я, — тільки ти не подумай погано про мене, благаю, — я готова на жертву. Я стану твоєю таємною, ну, нелегальною жінкою, доки ми не узаконимо свій зв'язок… Не треба, Бронусь, не хочу, щоб ти бачив моє лице…

Почув, як ридала в собі.

Ніжно, по-братськи, погладив їй волосся.

Був до того схвильований, що не міг поки що слова видобути з себе.

Коли б не боявся її настрашити, взяв би на руки і поніс перед собою, як свою найбільшу чоловічу перемогу, як трофей, якому немає ціни.

Дріб'ятко хотіло віддати йому те, що вчили його вважати найбільшим скарбом дівчини. Його біла панна! Та чи посильну ношу бере він для своєї грубуватої натури, в'яжучись з цією весталкою?

Вона навіть не квітка взагалі, а біла троянда з невідпорними, крихкими пелюстками…

«Посильну! — вперто відповідає тому в собі. — Бо ця ноша, брате, дасть мені сили взяти будь-який тягар на плечі!»

— Дівче, ти моя, — і це правда? Правда? — стиснув її в обіймах, але зараз же звільнив їх: відчув, як вона вся застигла зі страху. — Не бійся, серце, я не рушу тебе! А тому не рушу, що настали дуже непевні часи. Такі непевні, що кожне наше побачення може бути останнім. А я не