Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

Читаємо онлайн Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде
чим знервована, то мушу читати речі найбільш віддалені від себе. Між іншим, вичитала я тут цікавий факт. У тринадцятому столітті в Малій Азії був собі такий перський поет і професор богослов'я на ім'я Джалаледдін Румі. Одного разу той професор зустрів дервіша незвичайної краси. Прозивали того дервіша Сонцем Тебриза, що по-перськи звучить Шамсі Тебриз. Професор, побачивши красеня дервіша, відразу… закохався в нього. Як це вам подобається? Він зробив дервіша своїм наставником і цілими днями волочився за ним, зовсім занехаявши свої заняття з учнями. Під час вуличної бійки, яка правдоподібно була спровокована учнями професора, один з них убив Сонце Тебриза. Безмежна — ви чуєте, Броник? — була туга поета і професора за своїм улюбленцем, бо, як бачите, кохання зробило його і поетом. Він присвятив померлому багато віршів. Причому свої вірші підписував не власним ім'ям, а ім'ям померлого улюбленця на доказ того, що особа автора повністю злилася з Сонцем Тебриза. Найцікавіше, що поет-професор, чи професор-теолог, заснував орден Мевлі, присвячений пам'яті друга. На знак жалоби по Шамсі Тебриз члени ордену носять траурний одяг — синьо-зелені мантії. Їх зборища проходять під акомпанемент тужливої мелодії флейти, що оспівує біль розлуки з коханцем. Секта існує по сьогоднішній день. Уявляєте собі, сім століть оплакується пам'ять вродливого дегенерата дервіша.

— То тільки на Сході здатні на таку абсурдну, ненормальну любов.

— Так думаєте? — Рита розтягла голос. — Я знаю одного комуніста, що так безглуздо закохався в попадянку…

На Бронковім лиці сіпнувся мускул.

— Ви на кого натякаєте?

— Натякаю? Товариші обурені вашим сліпим захопленням Річинською.

— Це моя особиста справа! — ще ніколи так зухвало не відповідав своїй вчительці.

— Коли будете жити на самітному острові, тоді ваші справи будуть виключно особисті. Чи, може, ви перестали вважати себе комуністом?

Остання фраза була зайвою. Найгірше, що це саме відчув і Бронко.

— Ви хотіли мене вколоти, товаришко Валевська? — Був зримо задоволений з того, що ходяча енциклопедія вийшла з свого стилю розмовляти з такими, як він.

— А ви й раді? Бачите, коли людині не вистачає переконливих аргументів, вона, буває, починає грубити.

— Ви про мене?

— А про кого, на вашу думку?

— Я не то… Я лише не люблю, слухайте, коли вам здається, ніби я й надалі той хлопчик, що бігав до вас на уроки…

— Мені щось інше здається. Мені здається, що різниця віку поміж нами ще не досягла тієї межі, коли починають стиратися грані років між такими, як ви і я. І тому поки що мій життєвий досвід домінує над вашим, що до деякої міри дає мені право читати вам мораль. Жаль мені, скажу вам відверто, Стахи. Як жінки і як людини.

Перебив її:

— Нічого з неї не вийде, товаришко Валевська, бо виходить заміж за залізничника… Забезпечений, на державній посаді…

Рита глипнула на нього строгим педагогічним поглядом:

— Ваша іронія не робить вам честі. А може, це Стаха вам навмисне робить? Адже вона, наскільки я зорієнтувалась, й досі любить вас. Що, замало інтелігентна була для вас?

— Ви тільки що сказали, що моя іронія не робить мені честі. То чого ж ви…

— Розумію. Маєте рацію. Будемо говорити без іронії. Я вже казала вам, що товариші осуджують вас.

— А я вам відповів, що не дозволю нікому втручатися…

— Ей, Броник, — блідо посміхнулася Рита, — ви тільки що заявили, що ви вже не той хлопчик, який бігав до мене на уроки. Не бажаючи колоти вас, я думала, що у вас більше сили волі.

Бронко прикусив верхню губу. Свідомо чи ні, кольнула його в найбільш болюче місце.

— Чого ви зараз — «сила волі»? А може, я не хочу зрікатися дорогої мені людини? Я ж не кажу, що я не можу, але що не хочу. А крім усього іншого, мені здається, що нам не треба відмовлятися від будь-чого гарного і доброго, що є в тому таборі… Чи будуть це культурні надбання, чи живі люди.

— Це добра думка, але вона не ваша, а запозичена у Леніна, хоч він про це трохи інакше сказав. Але ви, як бачу, вже й ідейну базу підвели під свій роман.

Вчув теплінь на чолі. Мусив пригадати собі, що не сміє зірватись.

— А це не роман, Рито, а кохання, за яке я буду зубами гризтися.

Рита журно похитала головою.

— Аби вам пізніше, Броник, не довелося, пробачте за грубий вислів, лікті гризти.

Знову спалахнув бунтарський вогник на його лиці

і згас, придушений якраз тією силою волі, брак якої закидала йому Рита.

— Це неделікатно, Рито. Я ж люблю.

— Облиште! Любов, як кажете, може бути злагіднюючою обставиною, а не виправданням. А щодо делікатності, то всі ми замало неделікатні у принципових питаннях чи то, власне, занадто делікатні там, де треба рубати з плеча. Броник, послухайте мене, я знаю те середовище. Я знаю, як воно всмоктує в себе людину. Знаю теж, що людина — перш за все продукт свого середовища. І тому ваша обрана, яка б вона не була з природи добра, належить перш за все…

— Пробачте, що переб'ю. Я знаю, що ви хочете сказати: яка б вона не була, вона все ж таки продукт свого середовища. А я вам відповім, що мені прикро за вас.

— За мене? — здвигнула плечима.

— Ага. Ви завжди були для мене зразком великого, об'єктивного розуму. А в даному випадку ви, слухайте, не об'єктивні. Ви ж знаєте, що не завжди людина буває тільки продуктом свого середовища. Я не хочу порівнювати велике з малим. Я міг би навести приклади з біографій великих революціонерів, які походили якраз з кругів аристократії. Але я не буду шукати прикладів аж в історії. Візьму ближчий. От, наприклад, ви. Ви, товаришко Валевська, наскільки мені відомо, теж з буржуазії, але вас не засмоктало ваше середовище. Ви ж органічно — не так? — увійшли в наш клас.

— Я? — Рита почервоніла. Була, видимо, ображена самим порівнянням з Річинською. — Я? Я хотіла б насамперед знати, хто дав вам право порівнювати мене з панною Річинською? Я зросла на революційних традиціях, хоч ті самі «революціонери» пізніше потоптали ті традиції у вільній Польщі… Я пішла у революційну боротьбу не через роман з революціонером.

Бронко пустив плазом останню фразу.

— А я, до вашого відома, не сподіваюся від Ольги і не чекаю, щоб вона стала революціонеркою.

— То тим більше це не дає вам права порівнювати її зі мною. Я зірвала з своїм середовищем свідомо, духовно підготованою, а й то мені не легко прийшлося.

— Тому я

Відгуки про книгу Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: