Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде
Випили. Парубок подобався їй щораз більше. Вино не було з міцних, але попередній кухоль пива всуміш з ним спричинив те, що в Орисі закрутилася голова.
Спитала кокетливо:
— Виходить, ви через мене втратили півсотки? Скажіть, не шкода вам?
— А я ніколи не жалкую за тим, що з власної волі трачу. Я ж сам хотів…
— А нащо?
— Я ж вам вже казав: аби ваше не було зверху. Ще не знайшлася дотепер баба, перепрошую вас за слово, аби мене скрутила.
Ні, він дивував її щораз більше! Куди салонним тюхтіям а-ля її Славчик до цього орла!
— Ов, така сила у вас?
— Нє, панійко, такі баби слабі.
— І жодна ще не зігнула досі вас?
— Одна зігнула, але так уже зігнула, що, відай, за ціле життя не випростаюся.
Орисю дійняла його репліка. Була за це зла на себе.
— Мабуть, дала вам якихось чарів. Мусила бути дуже гарна.
Смішно, але вона відчуває, що починає нерозумно ревнувати цього парубійка до незнайомої.
— Може, колись і гарна була, але я запам'ятав її вже старою.
— Кепський жарт.
— А чого мав би я жартувати з своєї мами?
— А, мама! То інша річ.
— Правда, що мама — то інша річ. Тому й не проклинаю, але якби мені хто інший зробив таке… Лишім цю бесіду, панійко.
— Про мене.
— Випиймо ще трошки, вже решта. Тому, що то мама, тому і не проклинаю, кажу, але якби мені хто інший зробив таке, то вже не ходив би по світі своїми ніженьками.
— Я не знала, що ви такий небезпечний чоловік.
— Лише для того, панійко, хто мені посеред дороги стає. Ви вгадали. Для декого, може, я й небезпечний.
— А то, може, й небезпечно сидіти коло вас так близько?
Орися відверто кокетувала з ним. Була це маленька заспокійлива пілюля від болю тої рани, що залишив по собі в її серці Нестор.
— Для вас? — змірив її безличним поглядом, затримуючись довше на грудях, що випирали з-під спортивної куртки. — Ще ні, панійко. Але може настати така хвилина, що й для вас може бути небезпечно.
Ілаковичева здавала собі справу, що пристойність вимагала б спинити трохи цього зухвальця, але солодка, заколискова лінь брала верх над усім. Румунське винце вчинило, що життя стало на мить безпроблемне й просте, як табличка множення. Нестор чи цей парубійко, гусарин чи валет з колоди карт — яка зрештою різниця?
— Не лишайте, панійко, трунку в чарі, бо вас щастя лишить.
Послухала його і випила остаток.
— Щастя… щастя… Воно й без того заблудило дорогу до мене.
— Ігі! То якесь чисто дурне оте ваше щастя. Не потрапити у хату до такої файної панійки…
— Як вас звати?
— Дмитро. А що?
— Нічого. Отак спитала.
— У панів, відай, нема Дмитрів.
— Рідко.
— Панійко, вас чисто на сон клонить. Ходіть, я вас заведу у ванькирчик, та й здрімайтеся трохи.
— Не треба. Буду їхати додому.
— А де ваша дома, панійко? Може б, я колись заблукався до неї, якщо вже вас ваше щастя минуло.
— Не треба вам цього знати, Дмитре. І взагалі — забудьте цю нашу розмову по-п'яному.
— Чудні якісь ви, панійко, — розсміявся сердечно. — Та як мені захочеться, то узнаю, і де живете, і як ваше ім'я, і скільки років маєте, і чи ви дівка, чи є у вас чоловік, та ще любить він вас чи отак собі… А ви боїтеся сказати мені, де ви живете… Чудна панійка, — сказав наче про себе. — Ой, га! Лиш би мені захотілося узнати, — хвацько ляснув себе по потилиці і, пересівши так, щоб міг обняти спинку крісла, на якому сиділа молода Ілаковичка, заспівав тихим, шельмовським голосом:
Звари й, люб-ко, пи-рі-женьок та й внес-си го-рівки,
В те-бе нема чо-ло-віка, в мене й не-ма жі-нки…
— В мене є чоловік… — Орися вчула, як закололо її в очах.
— Е, — зробив зневажливий жест, — з таким чоловіком, що пускає молоду жінку по кінських ярмарках… чужим чоловікам на спокусу.
Все ж таки стягнула усмішку з лиця. Відразу немов протверезилася: що за амікошонство[149] з мужиком?
— Ви, здається, забагато випили і говорите, як з гарячки.
Гречно пересів на своє попереднє місце, навпроти неї. Підпер голову рукою, похитуючись в такт пісні, звук якої бринів ще у повітрі.
— Люблю, як на мене файні молодиці гніваються. Кажете, що-м випив? Ще ні. У мене це не називається «випив». Можу багато випити, — сказав ствердно, без нотки самохвальби. — Але ба й ви, панійко, теж можете…
Мусила б хіба вдати, що сердиться на нього. А в ім'я чого грати їй? Замість того перехилила голову і спитала з жіночою лукавістю:
— А ви звідки знаєте? Бачили-сьте?
— Аби-м такий здоровий був, що-м бачив! Бачив я вас раз в шиночку в Нашому, як попивали-сьте винце з одним високим череватим ксьондзом.
Орися почервоніла.
— Не туди стежка в горах, Дмитре. То був мій вуйко…
— Я вас перепрошую, але той вуйко щось дуже крохмалився до вас. Панійко, а у Вишні ви не були ніколи?
— Не була. А що там таке, у вашій Вишні?
— Ой панійко моя злота, не нарозповідався б вам, чого немає у нашій Вишні! Таж там славні на всю Нашівщину теплиці-води, що не замерзають взимку. Вліті приїжджає, тепер, правда, вже менше, але попередні роки приїжджало до нас різне панство, бо ті прала їм спокою не дають. А пани такі смішні. Порозкладаються з коцами та валізами попід вербами і просять сільських дітлахів, аби їм за булки винесли від мами чорного хліба. Дивлюся на вас, панійко, і думаю собі таке пусте: чи не приївся вам, водно та й водно, білий хліб? Чи не хотіли б ви часом, як ті пани на пралі, перекинути його чорним?
Алегорія була ясна. Орися тьмяно пам'ятала, що треба би нарешті поставити того сільського джигуна на місце, але ця душевна активність була понад її сили. Грузла щораз більше у валеті з колоди карт. Заколислива лінь, що зневолювала її тіло, глушила й рештки сили волі. Зрештою, любила певного гатунку грубість у чоловіків, як любимо терпкість у доброму вині. А чого їй
