Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

— А вам не приївся ще житній хліб?

— А хто вам сказав, панійко, що я одним чорним хлібом живлюся? За гроші можна яку хочете білу булку дістати.

— За гроші… Ех, Дмитре, ви навіть не знаєте, що ви сказали. Чекайте, чекайте. Ви знаєте? Мені здається, що я п'яна…

— А може, таки перейдете, панійко у ванькирчик?

— Куди ви кажете?

— Я ж казав вже вам, що тут є спеціальний ванькир для відпочинку.

— Видко, ви тут не раз бували, коли знаєте всі входи і виходи.

— Всяке бувало. Може-м, і бував.

— А там нікого нема?

— За кого ви мене маєте? Я заки ще присів до вашого столика, то вже заповів, що на цей вечір ванькирчик мій.

— Ви страшенний нахаба!

— Не розумію, перепрошую, панійко, що ви сказали?

— Я сказала, що якби ви були мені рівня, то дала б вам поличника за таке…

Просіяв увесь.

— Правду кажете, панійко? Ото мав би-м пізніше чим вихвалятися!

— Чим? Поличником?

— Аякже ж! Кожний би собі подумав: щось-то мусило добре поміж ними зайти, коли така делікатна панійка хлопові по писку заїхала! То, чуйте, неспроста!

— А, ви з того боку! Дмитре, а ваша жінка вас любить?

— А до чого мені чиясь любов, коли я своєї не можу дати взаміну? Нащо вона мені здалася, та чужа любов? За капелюх її затичу чи нап'юся води з неї? Ви, певно, гадаєте, що я п'яний.

— Гадаю, Дмитре, що я таки добре п'яна.

— Встаньте, панійко, — бере її сильно і незграбно попідруки, — я таки заведу вас у ванькирчик.

Коридорчик, яким вів Савицький невістку Ілаковичів, був вузький, з нерівною долівкою, так що йшли майже притулені одне до одного, час від часу спотикаючись то в один, то в другий бік.

Навпроти відчиненої спальні господарів непримітно поміж дошками з поламаної шафи чи якогось стелажа вели низькі двері у ванькир.

Продовгаста, темна, з одним вікном, і то заслоненим фіранкою, низька, начеб перероблена з шопи чи притули, кімната.

Бамбетель з подушкою, нічна тумбочка з розкішним срібним ставником, либонь, єдиним вартісним предметом в цьому приміщенні, стіл на філігранних ніжках під бідермайєра, два засмальцьовані, колись, мабуть, темно-вишневі фотелі, олеодрук[150] з пастухом і пастушкою, темні неозначеного кольору портьєри над дверима, які правдоподібно виконували тут роль звукоглушителя, притаманний всім ванькирам при корчмах запах непровітрюваних речей, прокислого вина, мишей і цвілі творили весь зміст інтер'єра.

— А сюди ніхто не увійде? — напливла на Орисю коротка хвиля свідомості.

— Не бійтеся, панійко! Можете кричати «рятунку», скільки захочете. Ніхто не увійде сюди. Міг би-м вас тут, я перепрошую, і задушити, і ніхто не узнав би.

— То якісь страшні люди живуть тут…

— А, може бути. Лиш ви зо мною, аніраз нікого не бійтеся.

Орисю стряс безслізний схлип. Не так давно подібними словами ламав Нестор остатки її цнотливого опору.

Так хочеться прикластись до подушки (боже, чи бодай чиста пішва на ній?). Чому ніхто не викурить цей набридливий мишачий запах?

Скинула черевики. Оберігаючи правила пристойності, не простягнулася на бамбетелі, а, скулившись, підібгала ноги під себе.

Дмитро Савицький сидів поштиво на фотелі навпроти, показово витягнувши ноги у боксовому чоботі.

— То ви кажете, що не з любові оженилися? — перша поновила слизьку тему Орися.

— Е, нема про що говорити, — закурив, пускаючи дим угору з пересадною[151] натугою.

— Бачу, що ви не з бідних.

— А, то ви ніби тому, що в мене капелюх за п'ятнадцять злотих готівкою? Ви, панійко, — чвиркнув крізь зуби, — не зичив би я вам того, що маю в хаті.

— Ви ж не знаєте мого життя, Дмитре, — простягла поволі ноги, поклавшись боком на подушку так, щоб не дотикатися щокою до неї.

— Певно, що не знаю. Як то кажуть, в кожній хаті по букаті. Потерча снується мені поперед очі, а чічка в'яне у криміналі.

Ілаковичева не зрозуміла алегорії.

— Я не зрозуміла вас, Дмитре. Хочете сказати, що та, що ви її любите, за другим, за нелюбом?

— Не так, файна панійко. Не так. Вона сама у криміналі.

Орися впала горілиць на подушку, затуливши долонями лице. Що за чортівське сплетіння випадків? Неймовірно дивовижною здавалася їй оця аналогія в їхніх біографіях.

— То хто там, у криміналі, жінка чи любка?

— Моє серце в криміналі. А що-то має до речі, я вас перепрошую, чи вона мені шлюбна, чи ні?

— Що за випадковість!

— Що ви сказали, панійко?

— Дивно, кажу, дуже дивно.

— Правда, панійко, багато чудасій на світі! Якось був я у такого одного, що працює у криміналі. Є такий чоловік, що за п'ятку може услужити християнинові. Розповідав, що недавно, але я щось в те не дуже вірю, в криміналі ніби брала шлюб дочка нашого бувшого пароха Річинського.

— То правда, Дмитре.

— Ви то теж чули?

— Ага. Дмитре, я хочу ще вина.

— Вмиг буде, панійко!

Противне вино має ту єдину прикмету, що кисле.

— Якщо то правда, то, видко, бог не б'є буком.

— Ви про що, Дмитре?

— Про Річинського. Дочка йде заміж за кримінальника, а ще за такого, що буде там коротати свої дні до самої смерті. А то собі жениха вибрала!

— Чого ж ви радієте з чужого нещастя?

— Не питайте мене! З попом Річинським в мене окремі порахунки…

— А якби Річинські були мої родичі, то ви б зі мною теж порахувалися?

— А думаєте, я перепрошую вас, що пожалів би? Панійко, ви плачете?

Не могла довше стримати сліз. Навіщо було Несторові так безвідповідально сіяти ласкавими словечками? Адже те, що сталося, могло статись і без тієї словесної фальші.

— Я вас ніц не питаю. Я вас прошу: не плачте, — сів коло неї на бамбетель, підсунувши свою руку під Орисині плечі. — З мене такий опришок, що, ади, чоловіка можу вбити, коли маю помсту на нього. А на бабські сльози, я перепрошую вас, слабий-єм. Чого? Ну, чого?

Витягнув з кишені акуратно складену хустину, від якої занесло тютюновим самосадом, і став вимакувати сльози поміж її вій, поволі, але з настирливою послідовністю налягаючи корпусом на панійку.

— Що ви, Дмитре? Дайте спокій.

Її безвольний, кволий голос тільки додав впевненості його діям.

— Запізно, молодице. Я ж тобі говорив, що я опришок.

Орися зробила ще одну фізичну і моральну спробу звільнитися з-під тягаря його тіла. І в ту ж мить, усвідомивши собі, що не дасть ради геркулесові, з розпачу закинула йому обидві руки за шию. Подразливий запах кінської стайні одурманив її до решти.

За вікнами була вже ніч, коли Орися