Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде
«Він давно мене чекав». Сльози сердечної вдячності затьмарили їй усе навколо.
Бронко взяв її обережно, з оглядкою за плечі, як беруть химерних дітей, і завів на подвір'я Річинських.
Мала господинька не противилася.
Без слова зняв з неї довгу тонкопрядивну шаль.
«Це він весільну фату знімає з мене!»
Шаль сповзла з плечей. (Для того вона і шерстяна, та ще й тонкопряжена). Ольга не притримала її, і вона впала на землю. Бронко підняв шаль і тримав на руці, як цінну заставу.
— Я був зайнятий і все думав: вона відчує і зрозуміє, що я не можу…
— Я так і думала, я так і думала…
Зринув спогад про Сташку, але в думках відмахнулася від нього, як від осінньої мухи.
Не треба нічого вияснювати, ні про що питати, бо все, що їх розділяло, залишилося позаду. Єдине, що мало якийсь зміст, — це те, що вони знову разом.
Оля, немов у пам'ять того їх вечора, простягає руку і торкається його обличчя. Чи, може, не довіряла своїм очам?
Дужі, нетерпеливі мужські руки владно сягають по ній. Мала господинька не борониться від його поцілунків. І так давно в думках належить до нього. Може тепер робити з нею, що сам захоче. Не розуміє лише одного: чого це вона так слабне в його обіймах?
— Слухай, ти не думай, що ти легко мені прийшлася. Я хотів, щиро признаюся, перебороти себе, викинути тебе з серця і пам'яті, і бачиш, нічого не вийшло з того! Як багато я думав, Олю! Ох, коли б ти знала, скільки я думав! Ну що ж, думаю, розумний зрозуміє, а дурному рота не заткнеш, отож і взагалі не треба звертати уваги на нього! Але й ти, моя біла панно, будь приготована, що нас з тобою чекає ще не одна гірка пілюля. Твої будуть переслідувати тебе за зраду станові, а з мене мої кров цідитимуть, що зв'язався з попадянкою. Слухай, я думав: велику дурницю ми робимо, що беремо на себе відвагу йти всупереч цілому світові, але, напевно, ще більшу зробили б, коли б змалодушничали і розійшлися страху ради.
Пригортаючи дівчину до себе, Бронко відчував, як від її безпорадності множиться його власна сила. Здавав собі справу з того, що йому треба буде зужити чимало енергії, щоб якомога безболісно вирвати її з старого грунту та пересадити на новий, аби за старим не тужила, а відразу прийнялася цвісти на новому.
Аж посміхнувся до своїх мрій. Не тільки Ольгу викрадемо з її середовища, не тільки її одну! Все краще, що тільки засіватиметься на їхньому лані, переноситимемо на своє поле. І таланти, і світлі уми, і вмілі руки, і благородні серця, і такі милі створіння, як оця моя…
— Слухай, я тільки одного боюся, щоб ти пізніше не шкодувала. Оцього так боюся, що коли подумаю, що таке могло б колись бути, то аж шкіра терпне на мені…
— Ти тому так думаєш, що не знаєш мене.
— Тобі не гріх таке говорити: я тебе не знаю?
— А тобі не совісно таке думати про мене? Боже, таку ціну заплатити за нашу любов, як ми з тобою, а потім, ніби сліпці, розгубити її… Тоді якої кари вимагати б для нас?
Вони забилися в куток між верандою і стіною. Бронко, нахилившись усім своїм корпусом, утворив для Ольги вигідну і надійну підпору, а крім того, мала господинька вихрила йому чуба.
— Вірність — це чеснота, яка не кожному дається. Для цього треба особливих, витончених натур.
— А тобі здається, що ми такі й є?
— Так, — відповідає поважно і з переконанням, — тільки мені не здається, а я впевнена в цьому. Ми і є ті особливі натури, обдаровані вищою ласкою вірності. Ми, Бронусь, з тобою ті, що про них говорить Кобилянська: «Що люблю, люблю навіки».
— А ти чого посміхнулася?
— Я подумала, скільки молодих людей у світі читало Кобилянську і запам'ятовувало з неї якраз ці слова.
— А скільки разів ти їх повторяла без мене, хочу сказати, до мене?
— Буду гніватися, Бронусь. Я подумала про свою сестру Славу. Вона їх, напевно, теж повторяла. Аби тільки ти…
Бронко не дав їй докінчити. Він зло, як би навмисне, щоб зробити їй боляче, дико впивається в її губи.
— О, а тепер я тобі скажу: ти не знаєш мене! Слухай, я тут, в цю хвилину присягаюся тобі, що моє дурне серце, якщо ти тільки не обманеш його, ніколи не перестане битись для тебе одної… Такий я вже є.
— Який?
— Смішний у коханні…
Сташка! Ще багато води спливе у Пруті, поки час вимете її словечка з його пам'яті.
Бронко оповив Ольгу шаллю, ніби дитину, і так підняв на руки.
— Моя ти жадана… моя виболена. Слухай, аж не віриться мені, — поклав її на землю і сам ліг поруч, — аж страшно стає. Слухай, ніколи, чесно кажу, ніколи-преніколи не думав, що кохання може так скрутити чоловіка. Ух ти, моя недосяжна, ти! — він знову схопив її в обійми, а потім буквально відштовхнув її від себе. — А тепер іди до хати, бо зі мною щось дике діється. Я такий вар'ят в цю хвилину, що можу вдертися до пані добродійки Річинської і вже схочу вийти з її хати тільки… разом з одною з її дочок. Або ще гірше: можу схопити тебе на руки і, як вовк здобич, занести у свою хату. Слухай, ти уявляєш собі, що то за світовий скандал буде? Іди, моя біла панно, йди, бо не відповідаю за себе… Я чотири ночі не спав, а людина, коли не виспиться, легко уподібнюється звірові… А завтра, чи коли скажеш, стану перед обличчям твоєї родини, і щойно тоді почнеться… Іди, моє серце. Дай ще раз тебе поцілую, йди…
Ніхто не знав, чому для річних кінських ярмарків обрано нічим не примітне підгірське містечко з жіночим ім'ям Отелія. Розташоване на дні широкого яру, прикрите трепетою, вільхами та березами, воно зовсім ховалося від стороннього ока. З віддалі його не було видно, і тільки під'їхавши до символічних воріт (дві придорожні, мохом порослі кам'яні брили), ви могли побачити місто, яке починалося із старих, врослих у землю халуп.
Проте Отелія не потребувала ні реклам, ні рекомендацій, бо ті, що їх цікавили кінські ярмарки на Покутті, приїздили сюди щороку з Варшавського, Краківського, ба навіть Познанського воєводств.
Панство з далеких
