Чужий і найрідніший - Інна Земець

- Жодної.

Слава зачинає двері просто перед моїм носом, а я ошелешено дивлюсь на пошарпаний дермантин. І куди далі? На роботу в вихідний не поїде, та перевірю. Мчу до її офісу, питаю дівчину на ресепшені – не було подруги. Телефонувати всім спільним знайомим по черзі? Поки рано місто на вуха підіймати, тож до вечора сиджу мов на голках, час від часу її номер набираю. Замість Мілкиного номера бачу вхідний від її мами, переживають, питають чи не знайшла. Хотіла б їх заспокоїти, та нема чим. Вона ж де завгодно може бути! Зняла собі номер у якомусь готелі і шукай її вічність. Раптом з глибини підсвідомості вигулькує згадка, що у Міли раніше були ключі від будиночка Тараса. Набираю його, слухаю довгі гудки – на годиннику вже майже двадцять третя, може і не відповість. Та на щастя озивається.

- Привіт, Лесик! – весело вітається він, - Не чекав у таку пору, та завжди радий чути.

- Привіт, Тарас. Слухай, а Міла досі твої ключі від твого заміського барлогу має?

- Так, не забирав, - вже ніякої усмішки не чую, - Що сталося?

- З Славком посварилася, сильно, мабуть, бо втекла кудись і телефон вимкнула.

- За пів години буду у тебе.

- Стоп, навіщо?

- Гадаю, ти у вірному напрямку мислиш, у мене могла сховатися, поїдемо разом шукати.

Моєї відповіді не чекає, та і я часу не гаю, бігцем у рюкзак необхідне накидаю, стисло дідусеві ситуацію описую, попереджаю що з Тарасом за подругою їду і до понеділка точно повернусь. Ледь встигаю останнє слово промовити, як Тарас телефонує:

- Я під будинком, виходь.

Біжу стрімголов, перестрибуючи через дві сходинки, бігом на переднє сидіння вмощуюсь і рушаємо.

- А де Катя? – питаю я роззираючись на всі боки.

- Вдома. Пристібайся, поїхали по сестру.

- А може її там немає?

- Є, запитав у своїх –  кажуть, світиться у вікні.

На Тарасові питання відповісти нема чого, бо повідомлення від подруги жодним чином не пояснюють в чому причина сварки. Там багато емоцій, образ і люті, а от інформації – нуль. Більшу частину дороги проводимо мовчки, просто слухаємо якісь пісні по радіо і кожен про своє думаємо. Тарас їде швидко, майже летить, траса в таку пору порожня, тож прибуваємо на місце швидко. Поки він автівку прилаштовує я біжу і грюкаю в двері:

- Мілка, ану відчиняй бігом!

Довго колошматити не було потреби, вивались на мене подруга з ревінням ведмедя, вся у сльозах, красива як капець! Та жива ж, слава Богу. Тарас нас обох у дім запхав, на диван влаштував і пішов на кухню. Рюмсала ще хвилин п’ять, а потім почала нам жалітися, яка біда сталася. Біда велика, як два барани на вузькій дорозі сходяться. Зачепились за дрібницю, а до шекспірівської драми довели майстерно. Славко зробив зауваження, що Міла після повідомлення про гулянку проігнорувала його питання де ми, бо хотів приєднатись. Подруга відповіла, що впевнена була – то йому не цікаво, бо зазвичай її намагання витягти на гулянки - ігнорує. А тут ще й такий привід був, що дівчатам треба було святкувати – купівля весільної сукні то не чоловіче свято. Перейшла на тему сукні, дійшли до ціни питання. І тут понеслося! Славко від ціни очманів, перепитав то сукня чи вартість всього свята, Мілка відрубала, що то її справа, у неї на те гроші є і у нього не просить. Запитав, чи взагалі його думка чогось для неї вартує. Слово за слово – подруга «зрозуміла», що він скнара, нудний, а це ще вони шлюб не взяли. Задалась риторичним питанням, а що далі буде і… Крики, емоції, образи. Отак тут і опинилась. Дорогою сюди сама себе переконувала, що то на краще, бо як на порозі весілля такі суперечки, то добре що зараз з’ясували. А вже як тут посиділа і охолола, почало її розкаянням накривати. Хотіла Славку зателефонувати та він телефон вимкнув. Коротше кажучи, історія настільки дурна, що таке й не вигадаєш. Міла стільки сил на свої дурні думки, витівки та розповідь про них витратила, що вмить вирубилась, а ми з Тарасом ледь не до ранку будинком тинялись, сикаючись то біля вбиральні, то біля водопою. Вранці подруга втекла до річки з коханим телефоном розмовляти, ми зібрались та її чекали. Зрозуміли, що та розмова до ночі не спиниться, бо знову сльози пішли, та тепер радісні, на щастя. Запхали її в тачку – хай дорогою хоч до самої квартири розмовляє, схоже, паузи не дочекаємось. Увімкнули собі музику, бо розмова Міли до муркання перейшла. Та вже за пів години дороги відчули, що нема таких пісень, щоб від розмови на задньому сидінні порятуватись. Діалог почали, бо краще про що небудь балакати, щоб того безкінечного «мій котику любий» не чути. Про все побалакали, аж до особистого дісталися.

- А що, Лесик, сама подругу наслідувати поки не збираєшся, весілля ще не плануєш?

- Та поки погуляю ще, - відповідаю я, - Принаймні поки інститут не закінчу, а потім – побачимо.

- А що, не знайшла хлопця своєї мрії? Чи знову актор який всі думки і серце займає? – усміхається Тарас.

- Сам знаєш, я завжди закохана. От і зараз уявним образом захоплена, до реальності ніяк не повернусь, - весело відповідаю я.

Відповідаю весело, а у серці коле, хоч і правду йому відповіла. Є один образ, доволі реальний, та бачу що недосяжний, хоч і поруч сидить. До міста доїхала насилу, бо від штучної посмішки аж щелепу судомило. Підвезли до Славка його мрію скандальну і втекли подалі. Тарас мене до будинку підкинув, сам до себе поїхав. Як завжди наостанок кинув «Бувай, мала!» і з двору вирулив. Не стала у сумні роздуми та марні мрії занурюватись, побігла до дідуся, переповіла йому історію друзів зі щасливим фіналом. Та думки мене на ніч наздогнали. Хай собі хоч ще мільйон раз нагадаю, що то моя підліткова симпатія велика, та правди ніде подіти – я кохаю Тараса. То не відкриття і не вигадка. Не хочу нікого крім нього, порожнечу в серці нелюбим не затулити. Не знаю як серйозно у нього з Катериною і розлуки їм не бажаю – він заслуговує на щастя. Та як доля подарує мені шанс – не проґавлю.