Чужий і найрідніший - Інна Земець

- Руслан, пане начальнику, а свідки можуть бути вільні? – з надією питаю я.

- Лесик, ще трохи терпіння – і для тебе з Шевчуком одна ідея є, - підморгує наш фотограф.

Повертаюсь до Тараса:

- Знаєш, Шевчук, я твого друга пораджу лише ворогу якомусь. Він точно моєї смерті хоче.

Остання наша з Тарасом постановка мала бути схожа на замріяні погляди друзів на щасливих молодят. Ми стояли поруч, я тримала свого супутника під руку і дивились на Мілу зі Славком, що вже потроху були в розфокусі. Уявляю цей кадр, впевнена він буде прекрасний. Піднімаю очі на Тараса і бачу як він  ніжно посмхається мені у відповідь. Куди там за сюжетом треба дивитись? Руслан голосно вигукнув «Знято!» і всі швидко розбіглись в різні боки. Молодята поспішали переодягнутись і в аеропорт, фотограф наш у своїх особистих справах, Тарас мабуть також, а я реально з нелюдським непристойним стогоном зняла з себе шпиляки і на паркан всім тілом сперлась. Все, мені нікуди не треба, я просто стоятиму тут босоніж і насолоджуватимусь моментом. Мілка з чоловіком біжать до авто, Руслан застібає свою фотосумку, штатив складє, підморгує і рушає на останок вимахнувши рукою. Виявляється Тарас ще нікуди не втік.

- Лесик, не хочу робити тобі зауваження, та такі звуки лише навесні в зоопарку чув, - шкіриться він.

- Не псуй момент, я на межі екстазу.

Сміється, присідає навколішки, бере мою ногу і оглядає:

- Крові не бачу, та натерла здорово. Ну що, мала, на спину мені шкрябайся – нестиму.

- Ти шо, зайвого хильнув? Я сама піду!

- Боса, по асфальту?

- Мені тільки з моста зійти, далі на таксі стрибну. Рольові ігри сьогодні не для мене, у коника з Катериною бався.

- Нема з ким бавитись, не сперечайся, сьогодні тебе катиму.

Отакої, таки не посварились, а розбіглись. У голові дрібні молоточки стукають, серце надією наповнюється. Сорому і делікатності як не було, видобуваю з себе уявне співчуття і кажу:

- Мені шкода, ви були гарною парою.

- Мабуть, не настільки, щоб разом лишитись. Та то моя вина, маю перед Катериною провину.

- Загуляв? – щиро дивуюсь я, бо знаю, він гульвіса, та хлопець порядний, не вірю що міг на зраду піти.

- Ні, але таки завинив. Вона варта кращого за мене. Та й годі про це.

Сумніваюсь, та мовчу і неспішно починаю йти в напрямку проспекту, Тарас йде поруч і з осудом на мене дивиться.

- Лесик, ноги в кров зітреш. Сідай, підвезу.

Навіть не уявляєш з якою б радістю я на тебе б мов мавпочка видерлась, та почуття у нас різні -  у нього співчуття, у мене кохання. Так і йдем поруч, поки я почуте перетравлюю. Озиваєтья мій телефон – дідусь. Питає як ми, каже що вже вдома, питає чи мене чекати. Відповідаю, що скоро буду, та сама сподіваюсь що ще трохи затримаюсь. Мабуть, марно сподіваюсь, поки дідуся слухаю чую як Тарас вже таксі викликає. Мою адресу називає, а потім свою, тож однією машиною їхатимемо. Ні, все таки не втримаю питання:

- Тарас, так що між вами з Катею сталося? Вона ж тебе майже рік чекала, ви разом довше ніж ти будь з ким був.

- Кажу ж, моя вина. Маю гарну робочу пропозицію. Власне, дві маю, та одна особливо заманлива. Через те і посварились.

- Тобі ж не в ескорті запропонували роботу? Бо інакше не розумію, як то могло до таких наслідків призвести.

- Та ні, - усміхається він, - Не в ескорті, а за фахом. Та робота не в столиці.

Вмить серце мов крижаною водою облили.

- А далеко звідси?

- У Вроцлаві. Маю шанс пройти стажування у відомого хірурга.

А ось і таксі. Вчасно, бо що відповісти на таке не знаю. Сідаю на заднє сидіння, Тарас поруч вмощується.

- То неймовірний шанс, Лесик, я не хочу таку можливіть втрачати, - продовжує різати мені серце Тарас, - Як повернувся - довго думав чим займатись далі хочу. Ось і визначився. То не надовго, але доведеться деякий час у Польщі жити. Катерину зривати з місця і за собою везти права не маю. Та я про це її і не просив, якщо чесно. Просто прийшов і чесно сказав – маю поїхати. Обіцяти чогось не буду і від неї обіцянок не просив.

Мовчу як води в рот набрала, ні слова до нагоди вигадати не можу. Ось вже і мій двір. Тарас вказує де зупинитись, виходить з машини, мені вилізти допомагає.

- Лесик, бачу і тебе засмутив – мені щкода, - бере мене за руку і у вічі заглядає.

- Тарас, то твоє життя, доросле життя, ти маєш право приймати рішення які вважаєш собі на краще. Я все розумію, просто сумувати буду, - усміхаюсь я, намагаючись приховати справжні почуття. 

Він тягне мене у обійми, міцно охоплює і притискає до себе.

- І я за тобою скучатиму, мала, - каже мені у волосся.

- Ну то бажаю тобі успіху, вдалої мандрівки і хай все задумане піде за планом, - видушую з себе ще одну усмішку.

Час прощатися, трохи відсторонююсь, підіймаюсь навшпиньки і тягнусь до його щоки. Тарас робить рух назустріч, та якось незграбно трохи. Хотіли одне одного у щоку клюнути, а десь на пів шляху губами зустрілись. Це якась котротка мить на лічені секунди, але я чую як він затримує подих, очі стають здивованими але його губи наче намагаються зробити цей випадковий цілунок трохи глибшим. Ми завмираємо і не відвертаємо своїх поглядів. Я роблю пів кроку назад, він також. Здається, навколо нас кружляють якість дивні світляки або ліхтарики. Я чекаю ще кілька секунд, а потім сміливо роблю крок назустріч, підіймаю руки до його обличчя і тягну до себе. Відчуваю, навіть бачу як у його очах з’являються нові і такі бажані емоції. Він не чинить спротив, нахиляється до мене і ніжно торкається моїх губ. Я всигаю зробити ще один глибокий подих і хочу повернути йому цілунок, аж раптом він сахається від мене і робить аж два кроки назад. Нема в його очах тієї примари, лише якийсь неприємний подив і наче острах якийсь та сором. Тарас ховає від мене очі, буркотить якесь недолуге прощання собі під ніс і тікає в таксі. Машина швидко рушає з місця, а я доповзаю до лавки біля під’їзду і знесилено на неї падаю. На мить здалося, що мрія на реальність перетворюється, а наостанок - сам сором собі лишаю, як Тарасові перелякані очі згадую. Казала собі, що шанс не прогавлю, та тепер маю відповідь чітку – нама того шансу і не було ніколи.