Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Я просиджувала там кожен вечір. У Монтеґо-Бей я перебралася в січні, до однокімнатки із загальною кухнею, яку літнє подружжя до мене здавало студентам. Але жила я, по суті, в «Мантані». Першого ж дня на роботі я почула про цей нічний клуб. Фактично підслухала, бо в тій ювелірній крамничці жодна з тамтешніх сучок-кулі не бажала розмовляти з чорними працівниками (хіба що вони могли нагадати нам, що мають зв’язки в поліції і якщо зникне бодай один кулон, то нас усі вихідні нещадно ґвалтуватимуть у буцегарні). Отже, я почула, що «Мантана» — це таке місце, де збирається увесь бомонд, а впускають туди тільки з правильною зовнішністю, що, дякувати Богу, не стосується чорношкірих. Хто ж тоді знав, що чорний колір виявиться саме правильною зовнішністю? Через два тижні після переїзду мене впустили до клубу в білій майці, джинсах «Фіоруччі» й на високих підборах. Я пройшла майже впритул повз одну з тих кулі, довгокосу, з плескуватим носом; помітивши мене, вона хотіла було щось сказати, але наткнулася на мій погляд і зрозуміла, що це може виявитися небезпечним для її життя. Я була за крок від того, щоб ужалити її: «Іноді вони хочуть шоколаду, а не карі».
Але тільки-но я туди потрапила, з’ясувалося, що все, починаючи з музики, там інакше, ніж обіцяли в рекламі. Диджей постійно крутив «Лети, вільшанко, лети»[288], а білі танцювали, як білі. А не білі, переважно жінки, дивилися одна на одну спідлоба, бо тільки такий погляд міг замаскувати той факт, що всі ми мали однаково нещасний вигляд, який свідчив про одне: «Білий чоловіче, прошу, підійди й порятуй мене, бо мені нема де більше шукати». Мені здалося, що я вибралася на самісіньку «маківку» країни, з якої можу — одне з двох — або зірватися, або полетіти. Ким я стану в Америці? Самантою із «Зачарованого»[289]? Тією крикливою жінкою із «Живучи день за днем»[290]? Я хочу бігти, і, примчавши в центр міста, на його головну площу, підкинути капелюшок у небо, як Мері Тайлер Мур[291], — і тоді нарешті мені щось удасться. Господи Ісусе, я готова їхати.
Я справді готова їхати.
Я майже забула. Уже тричі я проводила пальцями по відбитку, відчуваючи кожну виїмку від печатки. Печатка надає йому вірогідності. Завдяки печатці він гарно пахне; еге ж, я його ще й нюхала. Очам не варто вірити. Значно переконливіше, якщо торкаєшся, а от із запахом усе стає взагалі цілком реальним. Мої пальці пахнуть американським папером — якимись хімікатами, що ось-ось випаруються. Я майже забула. Кім, спробуй забути все, що з цим пов’язане. І годі так усміхатися, бо щоки вже болять. Але якщо не усміхатися, то можна розплакатися.
Ти смердиш. Треба відмитися від смороду. Змити чорнило з клятого пальця. Як я могла забути? Він повернеться за кілька годин, а я ще не змила з себе все це. Дівчино, йди змий... досить. Ось що я зроблю. Ось що спрацює. Я покупаюся. Зготую для нього акі. Він віднесе мене нагору і трахне. Ні, ми трахнемо одне одного. І прокинемося разом, а тоді він... ні — ми не поїдемо ще принаймні три тижні. Я збиратимуся. Іди, дівчино, змивай сморід.
Кожного дня він прихоплює з офісу що-небудь додому. Частково за цим можна простежити характер американців. Вони люблять колекціонувати. Коли в «Мантані» з’являється Тоні Кертіс[292] чи Тоні Орлан до, американці завжди випрошують у них автограф, тобто їхній підпис на серветці. І чіпляються за неї так, наче більше ніколи не побачать живого Тоні Кертіса. А тепер Чак приносить усі ці речі додому, збирає їх, ніби хоче переконатися, що вони в безпеці. Не знаю від чого він хоче захистити, приміром, кавову чашку. Або п’ять коробок з бухгалтерськими гумками, фото Фарри Фосетт[293], портрет президента Картера, а ще цілий ящик лікеру, ніби в Америці його катма. Або статуетку растамана, що тримає свій стоячий пеніс, головка якого більша за його власну голову. Можливо, Чак вважає себе Ноєм, що рятує статуетку расти з його величезним членом для свого ковчега. Якщо він рятує ту довбану статуетку, але не планує врятувати мене, то, присягаюся Богом, я його вб’ю.
Спершу піду у ванну, а потім приготую акі та солону рибу. Хоча ні, акі й тушковану свинину, а не рибу. І томати. Кім Кларк, іди змий із себе сморід. Не розмірковуй, а залиш усе на кухні та йди помийся. І зуби почисти. І прополощи рота «Лістерином»[294]. Він же годиться і для жінок, і для чоловіків. Хіба ні? Мабуть, не знаю. Впишіть те, що я маю відчувати, сюди:_______, щоб я це відчула. Я нічого не відчуваю. Либонь, я повинна хоч щось відчувати через те, що я нічого не відчуваю, — але й цього відчуття в мене нема. Що ти взагалі за жінка, Кім Кларк? Облизуючи раз по раз губи, ти відчуваєш запах і навіть смак цього ополіскувана. Виплюнь бодай його з рота, паскудне дівчисько.
Я уявляю, як він мене виганяє. Буде схоже на сцену в кіно, де всі розмовляють італійською. Він виволочує мене з дому — його дому, — а я на підлозі волаю, повзаю і благаю: «Чаку, прошу тебе, не виганяй мене, прошу тебе, не виганяй мене, благаю! Ну ж бо! Я повзатиму перед тобою навкарачки. Я готуватиму тобі їжу; виховуватиму твого синочка і смоктатиму твій член, навіть коли ти його не помиєш. Я це робитиму! Ну ж бо! Ну...» А він подивиться на мене і спитає: «Що, в чорта, значить „ну ж бо“? Хіба дикунська дурня „ну ж бо“ те саме, що й „будь ласка“? А член — це хер, він і для тебе хер», — скаже він, бо це звучить грубо, так, наче він не мав часу все обдумати, а тому має право бути розгніваним, але все одно він цілком контролює ситуацію, — поки я скиглю на підлозі «ну ж бо, ну ж бо, ну ж бо», розмірковуючи при цьому, що мені, можливо, варто повестися так, як у серіалі «Даллас»[295], і сказати: «Коханий, усе не так, як тобі здається».
Треба піти у ванну, почистити
