Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
— Не ’наю. Не чекав, що ямайські жінки такі схожі на чорношкірих американок.
— Не чекав, що ми теж чорношкірі?
— Та ні ж, дурненька. Я не чекав, що ви такі ж консервативні в сексі. Той, хто виріс в Арканзасі, має про вас хибне уявлення.
— Чому, коли мова заходить про мене, ти завжди говориш у множині?
— Може, я ласий до чорношкірих жінок?
— Умгу. А я, отже, єдина делегатка від чорношкірих жінок.
— Я чув, що в Міка Джаґґера теж така схильність.
— Ти чув, щоб я так говорила про тебе?
— Манюня, але ж у мене все це є.
— Ти про що оце зара’?
Якщо вдуматися, то єдиним іншим чоловіком, що припадав губами до моєї поцьки, теж був білий. І теж американець. І... ні, я не можу про це думати. До речі, щось сполохало чайок. Як давно вони полетіли? Я тільки зараз помітила, що розмовляла вголос. Вони б не полетіли, якби... Краще перевірю у вітальні.
— О! Привіт, золотце.
— Ой! Чаку!
Він киває з широкою усмішкою.
— Я й не знала, що ти вже тут. Навіть не чула, як увійшов.
— Невже? А мені здалося, в тебе тут компанія. Роззувався, хотів зайти і приєднатися...
— Я сама.
— Правда? Говориш сама з собою, як якась дивачка, що трохи поїхала дахом?
— Так, думки вголос.
— А-а-а. Про мене?
— Повірити не можу, що ти зайшов у будинок, а я тебе не почула.
— Це мій будинок, і я не мушу влаштовувати сцену зі свого приходу сюди. Зайшов то й зайшов.
Не зважай, Кім Кларк, забудь, це не смертельно.
— Я збиралася зготувати вечерю.
— Прикольно, як кажуть Ямайці: зготувати вечерю замість того, щоб зробити вечерю.
— У чому різниця?
— Ну, скажімо, можна зварити макарони, натерти сир — і все: вечеря зроблена.
— Ти хочеш макарони з сиром?
— Га? Та ні. Хочу те, що ти готуєш. А що ти там готуєш?
— Просто не віриться, що ти ось так зайшов.
— Тебе це турбує? Розслабся, дорогенька, нападати на тебе все одно ніхто не збирався. То що в нас на вечерю?
— Акі.
— Треба ж таке!
— Цього разу з тушкованою свининою.
— Що це таке?
— Такі товсті шматки бекону.
— Бекон я люблю. Тоді займайся собі вечерею, а я почитаю «Стар»[304]. Присягаюся, ця газета значно цікавіша, ніж нудотна «Дейлі ньюз»[305], над якою можна заснути.
Сподіваюся, він не стане переповідати мені, що там у тій газеті. З кожним днем мені все складніше ухилятися від його переказу новин. Це, звичайно, мило з його боку — тримати мене в курсі подій, але ще миліше, коли він читає газету сам. Минулого вівторка, побачивши, що він іде до мене на кухню з газетою, я сказала: «Я вже її прочитала» — у надії, що це вирішить проблему, — але насправді все сталося навпаки. Тільки-но він це почув, відразу ж захотів усе обговорити. Мені не подобаються новини. У більшості випадків я навіть не хочу знати, який нині день тижня. Клянуся, щойно я про щось чую або збираюся почути, моє серце починає битися так відчайдушно, що хочеться одного: втекти до спальні, закрити обличчя подушкою і кричати. Навіть на ринку, варто мені почути від торговки: «А ви чули про таку й таку міс?», як я прискорюю ходу і минаю її, нічого не купуючи. Не бажаю нічого чути. Не треба мені ніяких, бомбоклат, новин. Незнання — блаженство. Я знаю Чака, зараз він увійде у двері... Нагрій олію, нагрій олію, Кім Кларк, нагрій так, щоб, коли він зайде, ти змогла кинути в неї цибулю, і тоді — пшшшшшш! — його слова потонуть у цьому шумі. Я спитаю: «Що-о-о-о-о-о-о?» Він повторить, а я йому знову: «Що-о-о-о-о-о-о?» — і бризну в олію води, щоб він, сполоханий бризками і шкварчанням, забув, що хотів сказати. Добре було б, якби тут досі кружляли чайки; він би тоді вибіг з дому, щоб їх відігнати, а я б могла поставити одне з тих тупих запитань на зразок: «А в Америці є чайки?» Із серії тих, на які білі чоловіки люблять усміхатися, коротко кивати і поблажливо відповідати. «А велосипеди у твоїй країні є? І вони їздять гайвеєм? Ви там у Америці дивитесь „Сімейку Манстерів“[306]? А „Диво-Жінку“[307]? Яка висота статуї Свободи? А у вас є чотирирядні магістралі?»
Дихай глибоко, Кім Кларк. Усе крутезно. Ти щаслива.
— Кумедна публікація в «Стар», — повідомляє він з порога.
— Милий, ти точно не хочеш переодягнутися в домашнє?
— Ти мені вже й мама?
Він усміхається.
— А ти відігнав чайок?
— Вони знову тобі докучали?
— Не більше, ніж звичайно. А у вас у Арканзасі які чайки водяться?
— Такі ж, про які я тобі розповідав три дні тому.
— Ой! У мене мозок наче сито. Щойно в нього надходить інформація, як я її зразу ж просіваю назовні.
— Більше схоже на пряму кишку, ніж на сито.
— А ти сьогодні в грубіяна вирішив пограти, га?
— Обожнюю, коли ти лаєш мене на ямайський лад.
— Ха-ха. Якщо раптом ця олія бризне тобі на костюм, ти отримаєш те, на що сам напрошуєшся. БомбоклатĜ.
— Не те слово.
— Дай-но цибулину.
— Де вона?
— Отой кошичок на шафі, поруч із дверима біля тебе... обережно, дивись під ноги, я підлогу щойно начистила... слизько.
— Нічого, я спритний пацан.
— Еге-ге.
— Ого-го, ну ти й швидко порізала! Чи всі ямайські жінки вміють так готувати?
— Так. Усі путящі жінки. Тож відповідь: ні, в Монтеґо-Беї жодна ямайська жінка не вміє готувати.
— Ти намагаєшся відбити в мене охоту ходити в «Мантану»?
— Ха.
— Гей, манюня, маю тобі щось сказати...
— Милий, я не зможу засвоїти нічого з того, що написано в тій газеті. Ця твоя «Стар» — безсоромна й скандальна, а на третій сторінці біла дівчина показує цицьки. Що ти сьогодні поцупив з роботи?
— Нічого я не цупив. Глечик,
