Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

Читаємо онлайн Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
немає. Диван дуже зручний. Я весь час засинаю на ньому, а от на ліжку заснути ніяк не можу. Вночі я зазвичай просто лежу на волохатих Макових грудях і прислухаюся до його серця: перестане воно стукати чи ні.

Попри те, що ми вибираємося, у будинку треба прибрати. Навіть якщо переїзд наприкінці наступного місяця. Я б що завгодно віддала, аби зникнути звідси у грудні. Хочу сніжне Різдво. Я мрію про сніжне Різдво. Ні, я мрію про Різдво далеко звідси. Що швидше я заберуся з цієї глушини, то краще. Коли Чак розповів мені, що він родом з Арканзасу, я, здається, запитала його, чи це не поруч з Аляскою. А він у відповідь запитав, чи я люблю білих ведмедів і лісорубів. Не розумію, що він мав на увазі. Я потерла йому живота і сказала, що вже маю великого ведмедя, якого люблю, але йому це смішним не здалося. Американські чоловіки — дивні. Тонкий жарт не сприймають, а з якоїсь дурні регочуть до всирачки. Ну ось, блін, знову я думаю на американський манір, так, як він. Сьогодні я любитиму його волосся. Завалюся на м’який диван, стулю очі й думатиму про його волосся. І що та як пакувати.

З них уже досить, з них справді досить цієї комедії під назвою «уряд Ямайки». Смішно, та хоча цей будинок стоїть далеко від дороги, біля моря, яке невгамовно гуркоче хвилями під неймовірний галас отих пернатих бестій за моїм вікном, але шум транспорту все одно сюди проникає. Як отой клятий клаксон автомобіля, що перебив мої думки. «Нам таки справді досить», — такі їхні слова. «Час ушиватися з цього сраного місця», — сказав його начальник. Досить терпіти цей уряд і Майкла Менлі, що витягує гроші з бокситних компаній, ніби вони і без того не допомагають цій країні. «К чорту; „Алкорп“ дуже змінив цей довбаний задрипаний острів, хоча, звісно, залізницю вони так і не побудували, та, безумовно, лишились у виграші. А як щодо іншого — шкіл, сучасного житла, водогону, каналізації? Це ж ляпас, справжній ляпас — вимагати податки понад те, що ми вже реально робимо для цієї країни. І цей ляпас був першим пострілом, який почув увесь світ: Ямайка аж біжить до комунізму, запам’ятай мої слова. Націоналізація — завжди перший крок, і для мене, манюня, лишається таємницею: як могли ці довбойоби проголосувати знову за ННП? Це для мене загадка, манюня». Чак повторював цю коротку тираду так часто, що я можу переказати її мало не дослівно, навіть з його пікантними означеннями. «А як щодо того смоляного озера, яке ви лишили після себе? Воно придатне тільки для того, щоб бандити скидали туди з кінцями трупи», — цікавлюся я. Іноді мені доводиться йому нагадувати, що за три фути[282] вгору від вагіни я маю ще й мозок. Але навіть американському чоловікові не подобається розумна жінка, особливо жінка з третього світу, яку він просто зобов’язаний повчати. Диван м’якший, ніж мені здавалося.

Минуло два роки з часу виборів. Ямайка ніколи не стає гіршою або кращою, вона лише шукає нові способи для того, щоб лишатися незмінною. Країну не змінити, але, ймовірно, є можливість змінити себе. Не знаю, хто так думає. Я з думанням, чесно кажучи, зав’язала. Щоразу, коли я думаю, цей процес мене повертає або до вибуху автобуса, або до того, що я дивлюся в дуло пістолета. От лайно, це ж я тремчу, а не диван. Тобто, канапа. Чорт забирай, цей чоловік мене змінює. Мені подобається демонструвати, що мені це не подобається. Та навряд чи його обдуриш. Щоразу, коли він зі мною кудись вибирається, то вважає це особистою перемогою, бо, правду кажучи, я рідко на таке погоджуюся. Звучить це дещо самовпевнено. Сподіваюсь, я не надто самовпевнена. Вже й не пригадаю, як ми з ним від «як воно?» доросли до стосунків, але сталося це за його ініціативи.

Вираховувати щось — річ небезпечна. Вона змушує озиратися назад, що теж небезпечно. Якщо й далі цим займатися, то знову зіткнешся з тією думкою, яка з самого початку відштовхувала тебе від себе. Не знаю; я ж присяглася, що ляжу на цю бісову канапу і перестану думати. Мені б хотілося, щоб він був удома. От дурепа, ти ж тільки-но хотіла, щоб його тут не було!

Буквально п’ять хвилин тому, дівчинко, я була поруч і все чула. Таке взагалі буває? Щоб людям хотілося бути з кимось постійно, принаймні більшість часу, і одночасно — бути на самоті? Не через стінку, а одночасно. У ту саму мить? Увесь час? Я хочу бути сама, але мені це не потрібно. Хотілось би, щоб Чак був одним з тих чоловіків, яким усе можна пояснити. Зазвичай я просто вмикаю радіо, і воно заповнює будинок — шум, люди, музика, компанія, на яку я не зобов’язана реагувати, але знаю, що вона є. Якби ж отак можна і з реальними людьми. І якби ж вони так само поводилися зі мною. Де той чоловік, з яким я можу бути, але якому від мене не треба, щоб я його потребувала? Схоже, я не тямлю, про що кажу. Бо ж потреба — єдина причина, з якої я зараз тут, у цій кімнаті... Господи Ісусе, яка ж я сука! Я ж готуюся сьогодні любити його волосся.

Сьогодні я любитиму всі звуки, які він видає вві сні. Причмокування, посвистування закладеної ніздрі. Уривки фраз. Бубніння. Його хроп-хроп-хроп-хроп. Зойки та йойки. Америкосівський пердіж. Ту частину ночі, десь о третій чи четвертій годині, коли я ставлю запитання, а він на них відповідає; саме так я дізналася, що він не впевнений, як таку жінку, як я, зустріне його рідня, хоча його мама чудова, просто найкраща. Я знаю всі його звуки, бо сама ніколи не сплю. Бадьорюся всю ніч, а потім сплю весь день — таких жінок якось по-особливому звуть. Такі, як я, не сплять. Ми знаємо, що ніч нам не товариш. Уночі твориться всяке, люди приходять, ти зникаєш. Ніч не дасть тобі забутися, навпаки: вона вповзає у твої сни, щоб змусити тебе пам’ятати. Ніч — це гра, в якій я вичікую, відраховую, коли у вікні з’явиться рожева смужка; тоді я вибираюся назовні — подивитися, як над морем устає сонце. І вітаю себе з тим, що подужала цю ніч, бо я щоночі займаюся божбою. Кожнісінької ночі.

Минулої ночі я раптом зрозуміла, що можу вбити

Відгуки про книгу Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: