Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
На час нашого знайомства в «Мантані» я була вже біля тієї межі, де внутрішній голос промовляє: «Господи, за будь-яку ціну, та прошу: хай це станеться зараз». Мені набридло, що все обридло. Я була готова йти куди завгодно. Мій бос поклав мені руку на коліно, удруге за день. Ні, навіть утретє, коли запитав, чи подобається мені в нього працювати. Звідки він знав, що ця робота — моя рятівна соломинка, останній прихисток? Начебто продавати дешеву, як гівно, біжутерію в розцяцькованій крамничці під промовистою назвою «Тадж Махал» було найкращим, на що я могла сподіватися. Але насправді, Кім Кларк, так і було. Ти буквально зубами вчепилася за цю роботу, інакше б вони, ні секунди не зволікаючи, взяли когось іншого. Я мусила працювати в Монтеґо-Беї. Просто мусила, бо в Кінгстон вороття вже не було.
Та я й не думаю про Кінгстон. Я хочу думати про Енді Ґібба[284]. Майже такий вродливий, як Джон з «Дьюків з Газзарду». Енді Ґібб — волосся, груди, волосся, ланцюжки, волосся, зуби, волосся, волосся. Джон Дьюк — усмішка, волосся, джинси, волосся, яку дівчини, «Я хочу бути твоїм всесвітом». А у лівій штанині Люка Дьюка — отакенна біла шаблюка... Господи Ісусе, дівко, ти, мабуть, єдина в усьому Монтеґо-Беї маєш такі збочені думки. Однак із приймача лунає не: «Я хочу бути твоїм всесвітом», а «Будь ніжним, проведи мене крізь ніч танцем тіні». Я знаю, чого хочу. Щоб настала така ніч, у яку я б не думала про Люка Дьюка в той момент, коли в мені чи на мені — Чак. Ні, я й не думала. Брешеш — думала. Треба приготувати акі. Він їх любить на сніданок. Та й проти такої вечері не заперечуватиме. Справді, краще я думатиму, як люблю його волосся.
Рано чи пізно він дізнається. Кім Кларк, ти вважаєш себе розумною. Він неминуче все з’ясує, якщо вже не з’ясував. Хоча цього ранку я взяла лише десять доларів. Більше за один раз я не брала. Минулої п’ятниці — п’ять. А за чотири дні до того — шість, хоча ні — п’ять, ні — п’ять і дві купюри по долару. Американських баксів я не чіпала. Він подумає, що це навіть мило з мого боку. Яка ж дружина не пасеться в гаманці свого чоловіка? Але я не його дружина. Я нею стану. Ні, ви лише живете разом. У сучасному світі всі так роблять, бо надворі тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятий рік. Час готувати вечерю. Я впевнена, що він не знає. Я маю на увазі, який чоловік стане перелічувати гроші в гаманці?
Американець.
Вони всі проходять через «Мантану». Я про білих чоловіків. Якщо він — француз, то вважає, що може запросто назвати тебе «мандою», вимовивши це слово майже вишукано, з їхнім «фірмовим» прононсом: «маннндааа» — і це зійде йому з рук, бо ж ми, дикунки, як він вважає, нізащо його не зрозуміємо. Побачивши тебе, він зразу кидає тобі ключі від машини і командує: «Ану, припаркуй моє авто, maintenant! Dépêche-toi![285]» Ти береш ключі, кажеш: «Слухаюсь, мій пане», заходиш із ними до жіночої вбиральні — і змиваєш їх у найбруднішому унітазі. Якщо він британець і йому немає тридцяти, отже, власні зуби ще при ньому, але коли ви підніметеся до нього нагору, то він буде вже надто п’яний, щоб чимось зайнятися. Йому буде байдуже і тобі теж — звісно, за умови, що він не виблює на тебе, хоча потім і залишить на столику кілька фунтів, бо ж, розумієте, сталася така страшенна прикрість... такий великий конфуз... Якщо він британець, якому вже за тридцять, то тобі доведеться витерпіти цілу купу стереотипів, починаючи з «Люююбоонькоо, яяя гоовоориитиимуу поовііільноо, боо тииилииишеее чоорноошкіііраа»; при цьому він демонструватиме свої жахливі зуби, зіпсуті звичкою пити какао перед сном. Якщо він німець, то худющий і знає, як займатися сексом, але робить це — як поршень у двигуні; і кінчає швидко, тож назвати німця сексуальним язик не повернеться. Якщо він італієць, то також знає, як трахатися, але не завжди перед цим миється, а ще може дати, в приступі сердешної пристрасті, дзвінкий ляпас і залишить гроші, навіть якщо ти казатимеш, що не повія. Якщо ж австралієць, то розкинеться і дозволить тобі все зробити самій, бо «навіть у Сіднеї ми чули про ямайських дівчат». А якщо ірландець, то змусить тебе сміятися, і навіть сороміцькі жарти з його вуст звучатимуть сексуально. Але що довше ти залишаєшся, то більше він напиватиметься, а що більше напиватиметься, то більше шансів, що кожен день тижня ти бачитимеш інший тип чудовиська.
Однак американці... Більшість із них витрачає дуже багато часу або страшенно багато часу на те, щоб переконати тебе: вони анітрохи не відрізняються від інших чоловіків. «Я лише Рокі з Мілуокі». Навіть Чак назвався «звичайним собі хлопцем з Літл-Рока». Коли я спитала, навіщо здаватися звичайним хлопцем, він не знайшов, що відповісти. Разом з тим є щось у чоловікові, який наперед каже: «Що бачиш, те й отримуєш». Не менше, але, безумовно, і не більше. Може, мої стандарти занижені. Може, мені полестило, що хоча б один чоловік сказав усе це відверто. Не думаю, що і я йому здалася гарненькою. Хоча, звісно ж, здалася: він підійшов і запитав: «Як воно?», і обрав для цього найвдаліший момент: зразу після того як француза викинули за крики: «Де ключі від мого авта? Ах ти маннндаааа!», а італієць пішов танцювати з тупою американкою, яка прилетіла сама, а до цього два з гаком роки збирала на поїздку, і тепер ця товстуха, звісно,
