Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

так, що стало зрозуміло: ти, певно, перша жінка, яка піддалася на його шантаж, і він не міг повірити своїй удачі. І секунд ти не рахувала, а лише гойдала дупою взад-уперед, щоб він не втрачав ритму і не думав про дружину, а коли він нарешті кінчив, ти його пожаліла, бо він знав, що тобі доведеться йти до виходу повз його підлеглих. І з того часу ти навіть не глянула на паспорт, бо якщо ти це зробиш, навіть сране фото змусить тебе запитати себе: а воно було того варте? Чи було воно того варте, Кім Кларк? Так, так, так, чорт його бери! І годі себе допитувати. Я знову йому дала б, ще й відсмоктала б. Навіть очко йому вилизала б, бо надворі тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятий рік. Тисяча дев’ятсот сімдесят довбаний дев’ятий рік, і жінка мусить знати, що єдиний шлях уперед — це крізь. Коли я опинилася в Монтеґо-Беї, я вже знала, що на літаку чи в контейнері, але я все одно звідси звалю. Ямайко, ти, напевно, вирішила, що спіймала мене? Майже вирішила, що спіймала мене. То поцілуй, бомбоклат, мене в дупу. От блін, фіолетові відбитки по всьому холодильнику — скільки займе часу, щоб усе це відтерти?

Знову чекаю воду. Стою під душем і слухаю, як хрипить стік. Довбана країна. Щодня вода зникає саме в ту мить, коли вона потрібна. Якби за будинком була річка — я б могла помитися, як сільська баба. І це ж єдиний раз, коли мені знадобилася вода вдень! Щоб змити з себе чужого мужика, поки мій не повернувся додому... Ну чому я така? Чому я не можу відчувати щось глибше? Чому я не відчуваю глибше?.. Чому моє серце б’ється сильніше, коли я експериментую з новою стравою? Може, якщо бити себе в груди досить сильно або досить довго, то кров заповнить те місце, де має бути совість? Невже ви не розумієте: я справді хочу щось відчувати. Хочу, щоб моє серце відчайдушно билося — через провину, яка осідлала його і не злазить. Відчуття провини хоч щось би означало... Скільки ще дерти, щоб домогтися чистоти? Що б я віддала, аби вода полилася зараз, цієї ж миті? Ну, будь ласка, поки він не прийшов додому. Ні? Тоді пішло воно все нах’... Коли він прийде, я зустріну його приготованою вечерею, а потім бавитимуся його волоссям, ніби не думаючи ні про що, і йому це сподобається. Може, заспіваю йому «Королеву танцю»[299] — він знає, як я люблю цю пісню, — або що-небудь з Енді Ґібба. Може, на радіо знову гратиме «Танець тіні», і я витягну його з крісла зі словами: «Потанцюй зі мною, милий», а він здивується: «Кім Кларк, манюня, з тобою все добре?» А я покажу йому візу.

Ні. Жахлива ідея. Дурепо, ти ж уже сказала йому, що маєш візу, хоча він і не питав. Якщо покажеш її тепер, то він побачить, що печатка проставлена лише минулого тижня. До того ж він ще не сказав однозначно, що забирає тебе з собою. Хоча навіщо йому це говорити? Ви ж із ним разом жили, тож він не може так просто взяти і змитися. А, мо’, це його така тактика, щоб зробити прощання менш болючим? Який з варіантів не змусить мене його вбити? Може, він тренується перед дзеркалом? Кім Кларк, якби ти мала хоч трохи клепки, то встигла б від нього завагітніти. Якщо від сьогодні перестати пити пігулки, то, може, до від’їзду я встигну залетіти? Сьогодні я любитиму його волосся, а ще запитаю, коли починати збори.

Кім Кларк, ти робиш неправильний крок. Замовкни, Кім Кларк, і виходь з душу. Потрібно нанести фіксаж на волосся. Краще зробити це тут чи вже в Америці? І так з усім, що не візьми: краще тут чи вже там? Господи Ісусе, чим я займусь, коли мені остогиднуть тринадцять телеканалів? Коли мені остобісять кукурудзяні пластівці, точніше «Фростед флейкс»[300]? Коли мені стане нудно від хмародерів, у яких не видно даху? Коли мені стане огидно викидати хліб, що пролежав чотири дні, бо я хочу купити свіжий? Коли мені спротивляться всі ці «Твінкі», «Галстони», «Ліп смекерзи», «Леґґси» та всілякі дрібнички від «Ревлону»[301]. Коли настане день, у який мені набридне, проспавши з ночі до ранку, прокидатися від аромату кави, гомону птахів і запитання Чака: «Манюня, ти гарно виспалася?» А я йому: «Так, коханий, виспалася», — бо я не свердлила всю ніч поглядом темряву, слухаючи цокання клятого годинника (тому що нині, тільки-но я нібито засинаю, до мене повертається минуле)... Кім Кларк, я вважала, що ми припинили цю історію з думками. Без жартів: думки — дуже підступна річ. Будь-які думки повертають тебе до все тієї ж, єдиної, думки, — але ти ніколи до неї не повернешся, затямила? Ніколи не повернешся. Тільки дурні жінки повертаються.

— Я люблю цю країну. Ви, народ, маєте такий скарб, однак навіть самі цього не розумієте. Але у вашого дорогоцінного прем’єр-міністра лайно замість мізків. Як ви, народ, примудрилися знову його обрати?

— Може досить казати «ви, народ»?

— Вибач, манюня, ти знаєш, про що я.

— Ні, не знаю. Я за нього не голосувала.

— Але...

— Годі казати мені «ви, народ», ніби я представляю всю Ямайку.

— Ш-ш-ш, це ж просто вислів такий.

— Тоді висловлюйся інакше.

— Чорт, чого це ти з ранку ніби не з тієї ноги встала?

— А в нас, народу, кожен день важкий.

— З мене досить. Я пішов на роботу.

Гей ти, дівчино в дзеркалі! Ти, Кім Кларк, визнай: зробити це виявилося простіше, коли ти змусила себе розгніватися на нього. Але що ти накоїла, тупа сучко? Ти ж ніколи по-справжньому не гніваєшся, ніколи не даєш йому ні найменшого приводу навіть подумати про те, щоб покинути тебе. Ти ніколи не поводилася, як проблемна сука, — цей привілей належить винятково білим жінкам.

— Сподіваюся, до мого повернення ти будеш у ліпшому гуморі.

— Сподіваюся, до свого повернення ти перестанеш верзти дурниці.

Іноді мені здається, що я подобаюся йому сварливою. Не знаю. Жінці слід знати, коли заткнутися і змусити чоловіка повірити, що перемога нібито за ним. Я навіть не розумію, навіщо це. Раніше я вважала, що знаю, чого хочуть американські чоловіки. Коли він веде тебе в «Кей-Еф-Сі», це «побачення». А якщо