Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Утім, тобі варто це знати: живі — вони ніколи не слухають.
Частина третя
Танець тіні[273]
75 лютого 1979 року
Кім Кларк
оразу, коли я сідаю в автобус, мені починає здаватися, що він ось-ось вибухне. До того ж я завжди впевнена, що вибухне ззаду, і тому сідаю спереду. Начебто це щось змінить. Можливо, це через лютневі вибухи в лондонському ресторані; я вже кілька місяців не дивилася телевізор, та от увімкнула й відразу побачила те лайно. Чак каже: «Ти забагато хвилюєшся, манюня, ліпше взагалі не їздь автобусами». Господи Ісусе, як я ненавиджу слово «манюня», ненавиджу, терпіти не можу, так би вихопила пістолет і застрелила, та моя реакція спонукає його називати мене так ще частіше. Бо його, бачте, тішить, як моя брова при цьому мимоволі злітає вгору — ще до того, як я сама це фіксую. Чак каже: «Манюня, не їздь автобусами, якщо тобі не подобається почуватися сардиною». Я не розповідаю, що ненавиджу зовсім інше.Я відчуваю, що моя спина дивно вирівнюється, коли я підходжу до дому. Чомусь, саме коли я підходжу до дому. Мені подобається, як на мене дивляться, коли я до нього підходжу, але не подобається, коли за мною спостерігають. Насправді вони не мене бачать, а просто жінку, яка прямує до будинку, розташованого біля пляжу, будинку, що його немов перенесли із серіалу «Поліція Гаваїв». Зовні будинок непримітний, для сторонніх геть нецікавий, тож люди й дивуються, чому ота чорношкіра сюди ходить, та ще й з гордо піднятою головою, наче вона тут господиня. Спочатку вони дивляться на мене як на жінку, яка прийшла, щоб уранці піти із заробленим за ніч. Потім вони дивляться на мене як на ту жінку, яка приходить часто, тож, мабуть, добряче задовольняє отого білого, хоча й не вихваляється. Згодом, можливо, дивляться на мене вже як на його жінку, яка приходить і йде в будь-який час. А ще через певний час, побачивши, як я йду звідти й повертаюся з пакетами продуктів, вони думають: «Може, вона в цьому будинку покоївка» Та потім вони помічають, що я сную туди-назад не надто причепурена або що виходжу з дому на пробіжку, як нині заведено серед білих людей в Америці, — і тільки тоді починають думати: «Мабуть, вона справді тут живе». Вона з білим чоловіком. Хоча ні, білий чоловік і вона — при ньому. «І вам доброго вечора, містере-штовхаю-візок-повільно-щоб-шпигувати-за-особистими-справами-сусідів. Проходьте, добродію». На тому тижні я зламала каблук на оцій-о дорозі, — бо це навіть не дорога, а звивиста стежка, вгору-вниз пагорбами, до скелі поруч із пляжем, де можуть жити тільки такі, як Чак. Або Еррол Флінн[274].
Чак. «Чаки, чаки, чаки, чок, пішли дітки у танок», — сказала я, коли він підійшов до мене в барі «Мантана», куди ходять усі експати[275] і працівники «Алкорп бокситу», — бо це єдине місце, де гамбургери смакують дещо інакше (хоча самі Ямайці переконані, що вони мають бути тільки із шинкою). Він ще й підняв капелюха, як ковбой у кіно, і спитав: «Як воно? Я Чак». А може, тебе звати Біля з відділу продажів, який теж казав мені «як воно?» лише три ночі тому? Вголос я нічого не сказала. Чак. Наче Чип, Пет, Бак або Джек. Мені подобаються односкладові американські імена; вони чомусь викликають в уяві яблучний пиріг і легкі гроші; здається, варто їх лише один раз вимовити — і все готово. Ось чуєш від них «емге», «як воно?», «яку красуні справи?», і відразу ж відчуваєш потребу сказати: «Я — не з тих місцевих жінок що для вашої зручності не носять під сукнею трусиків, хоча дякую за віскі, яке я не питиму». Не знаю, що мені приємніше згадувати: як години зменшуються до хвилин, коли я чекаю на нього в «Мантані», чи як Чак тоді запитав «як воно?», а я подумала: «Можливо, щось і вийде».
Дім. Обережно, міс Кім, ти називаєш це місце так, як навіть Чак його не називає. Зараз я зайду до вітальні, думаючи про вибухи в автобусах, а він скаже: «Що? Що тривожить мою солоденьку?», і я відчую себе кроленятком у безпечній нірці. Хоча ні. Це якась дурість з безглуздої книжки, заради Бога, досить думок, Кім Кларк. Уже надвечірок; мабуть, затримався на роботі, бо зазвичай до цього часу він уже дома. А я зазвичай на цю годину готую вечерю, на яку він каже всіляке лайно, та це все одно сходить йому з рук. «Чорт, манюня, я й не знав, що Ямайці роблять рис зі спеціями», — сказав він минулого вечора. Поглянь, до чого тебе довели роздуми: під вікна знову налетіли чайки. Тепер-ось я жінка, що живе по сусідству з чайками. Ненавиджу чайок. Дрібні нахаби щодня злітаються сюди і гидять, як непрохані гості, загарбують мою терасу, ніби хочуть сказати: «Іди геть, сучко, тепер це — наша територія». Не знаю чому вони унадилися: надворі немає для них поживи, а я нізащо їх не годуватиму. До того ж вони галасливі й нестерпні, але щойно побачать Чака — вмить зникають. На мене вони не реагують. Я знаю, про що вони думають. Щось таке: «Ми тут були першими, задовго до того, як ти почала жити з цим чоловіком, ба, ми тут були ще й до нього». Кричать так, ніби знають щось про мене. Забирайтеся геть від мого вікна, бо мій американський Чак витягне свій американський пістолет і бах-бах вас у голову, як Прудкий Дро Мак-Ґро[276], ясно? Господи Ісусе, коли це я почала дивитися мультики?
Сьогодні я любитиму його волосся. Я думатиму про його каштанове волосся, яке біля щік має рудуватий полиск; йому подобається носити їх по-солдатськи коротко, але тепер він їх відрощує, бо я сказала: «Милий, з тебе вийшов би дуже симпатичний пірат».
