Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Вимагаємо! — ревів зал.

І раптом у залі виник спів. Співалося пісню, принесену з тамтого боку фронту, з українських земель під Австрією, пісню українських націоналістів–самостійників:

Винниченко підспівував і собі, але кривився. Пісня була явно шовіністична: «москалеві», «ляхові»! Годилося б зредагувати так: «не пора Росії і Польщі служить», маючи, звичайно, на увазі Росію — імперіалістичну, а Польщу — в історичному аспекті, тобто — зазіхання ляських феодалів на українські землі. Втім, імперіалістичність російської політики щодо України стає особливо очевидною якраз на прикладі Польщі. Де ж пак! Тимчасовий уряд кілька днів тому оголосив самостійність — чуєте, не автономію, а саме «самостійність» Польщі. Як це вам подобається? На таку витівку здатний тільки цей саратовський брехунець Сашка Керенський! Таж польська територія чистісінько вся — від Вісли до Бугу і Німану — окупована нині німецькими військами!

Ха! Добре оголошувати самостійність країни, якої в тебе нема! Хитрий, та не мудрий агітаційний трюк!

Винниченко раптом замислився. А над цим варто подумати… Хіба не логічно? Нехай би німці з австріяками окупували собі й Україну, а тоді… Але ж держава тоді буде той… буржуазна? Соціал–демократові, що не кажіть, це буде прикро: знову при владі — буржуазія!

Буржуазія!

Гм!

Хіба він, Винниченко, не віддав справі боротьби проти буржуазії себе цілого? Хто стільки раз тікав від переслідування жандармів за кордон? Хто возив з–за кордону бойову, скеровану проти буржуазії літературу? Хто сам її писав, — оті прокламації, листівки, лозунги? Хіба не він? Хто, кінець кінцем, у самій українській мові — строго, по–науковому, суворо пильнуючи лексики епохи капіталізму, — першим вжив навіть оце слово «буржуй», на заміну застарілого, епохи феодалізму, «пан»?

Але, коли порозмислити, то хіба так уже страшно, щоб українська держава попервах була б буржуазною?… Винниченко навіть зневажливо знизав плечима: історична конечність! Є ж засоби парламентської боротьби. Українські соціал–демократи очолять український пролетаріат, — і тоді в своїй рідній, українській, державі вчинять революцію проти буржуазії: російської, польської, єврейської та й своєї рідної української, — однаково вона поросійщена або полонізована. І — восторжествує царство соціалізму на рідній українській землі. Зовсім логічно… Словом, над цим ще варто подумати…

Втім, для рефлексій Винниченкові вже не було часу. Спів відлунав. Тепер зачитувано резолюцію.

Резолюцію попередньо схвалили фракції українських есерів, соціал–демократії? соціал–федералістів, навіть — «фракція українців позапартійних». Тепер її прийнято під гучні оплески. Утримались від голосування російські меншовики. Голосували проти російські есери.

Вирішено — зразу після закриття з'їзду — обнародувати цю резолюцію на майдані перед історичною Софією.

Після того Грушевський зразу запропонував утворити УГеВеКа — Український генеральний військовий комітет — головний при Центральній Раді орган пропаганди, організації та упорядкування українського національного військового руху. Точніше: штаб мобілізації української армії. Грушевський зачитав і персональний список діячів, який щойно, на об'єднаному засіданні фракції українських партій, ухвалено рекомендувати з'їздові для УГеВеКа.

Це засідання відбулось у перерві, поки Винниченко ходив вітати мсьє Тома. Першим за абеткою у списку стояв Винниченко. І почути це було дуже приємно: нехай і за абеткою, а все–таки — перший! В армії він, правда, ніколи не служив, бувши зроду білобілетником — по фальшивому білому білету, виготовленому підпільним паспортистом. Отже, був це лише вияв пієтету — і це було особливо приємно.

Та зразу ж Винниченко знову прикро поморщився: у списку був і Петлюра! Та далі Винниченко аж за голову вхопився: на голову УГеВеКа Грушевський, як почесний голова з'їзду, пропонував обрати… саме Петлюру!

Петлюра — український «главковерх!» Таж, поза тим, що він взагалі пройдисвіт, він же ні чорта не розуміється на військовій справі! Він же не прапорщик навіть — звичайний собі земгусар–асенізатор! І йому — організувати українську армію?… Ні, як собі хочете, а Винниченко на це своєї згоди не дасть!

I Винниченко підняв руку, знову просячи собі позачергове слово — в порядку обговорення кандидатур.

А Грушевський, висуваючи на голову Українського генерального військового комітету Симона Петлюру, міркував так. Якщо на чолі поставити військового спеціаліста, то — коли це буде спеціаліст значний, він відразу виведе армію з–під зверхнього орудування Центральної Ради та, зокрема, її голови. Коли ж це буде якась дрібнота, то негайно ж заведе собі «прибічників», заколотить чвари в військовому керівництві — і теж прости–прощай, українське військо! А Петлюра прибічників поміж військових мати не може, бо ж сам не військовий — тому й буде особливо міцно триматись Центральної Ради та, зокрема, її голови. До того ж, як людина достоту цивільна, на своєму посту він буде не надто войовничий, а Грушевський всякої війни страхався, крові боявся і був, коли признатися, в глибині душі — запеклий пацифіст. Він міркував собі так, що формування української армії взагалі потрібне лише для страхання центрального Тимчасового уряду — щоб був у Центральної Ради добрий козир для обстоювання своїх домагань. Тому армію треба створювати бучно, пишно, з галасом та гармидером, а зняти бучу Петлюра завжди був великий митець.

Та й, кінець кінцем, когось же треба поставити на чолі, щоб не поліз очолювати сам Винниченко, — цього б Грушевський стерпіти не міг.

Одначе, вважаючи себе неабияким дипломатом — особливо після недавньої розмови з митрополитом Шептицьким, — Грушевський знайшов за потрібне дати пояснення з'їздові:

— Я пропоную на голову УГеВеКа добродія Симона Петлюру, шановне товариство, тому що ні я особисто, ні добродій Винниченко