Проби - Мішель Монтень
Є виправдані пороки, є добрі чи гідні виправдання вчинки, дарма що вони незаконні.
Правосуддя саме по собі, природне і повсюдне, має інші, шляхетніші, засади, ніж правосуддя окреме, народне, пристосоване до потреб нашої влади: Ми не маємо певного і виразного образу правдивого права і щирої справедливості, ми послуговуємося тінню і привидами. Цицерон, Про обов'язки, III, 17. Мудрець Дандаміс, слухаючи оповіді про життя Сократа, Штагора та Діогена, визнав їх за великих мужів у кожній іншій царині, але надто зв'язаних пошануванням законів. Аби їх узасаднити і підперти, справжня чеснота збувається значної частини своєї первісної сили. Багато нечестивого твориться не лише з її дозволу, а з її намови: На підставі ухвал сенату і постанов люду чиняться злочини. Стека, Листи, 95. Я тримаюся посполитої мови, і вона розрізняє корисне і чесне; отож деякі природні вчинки, не лише корисні, а й конечні, вона називає непристойними і плюгавими.
Але розгляньмо окремі приклади зради. Двоє претендентів на тракійське царство зчинили сварку за свої взаємні права. Цезар не дав їм узятися до зброї. Тоді один із них, удаючи, ніби прагне угоди через особисте порозуміння, запросив його в гостину, а там звелів його ув'язнити й забити. Справедливість вимагала, щоб римляни укарали це лиходійство, проте зробити це звичним шляхом було не з руки. Те, чого не могли доконати законно, не наражаючись на війну, вони постановили зробити зрадою. Задля корисного вони пішли на нечесне. Для цієї мети нагодився Помпоній Флакк. Прикриваючись облудними словами і запевненнями, він звабив злочинця у свої сіті і замість ласки і гонорів послав його зв'язаного в оберемок до Рима. Один зрадник привів на гак другого всупереч звичаєві; адже такі люди невіри і піймати їх на їхні власні хитрощі нелегко; ми це відчули недавно на власній шкурі.
Хай, хто хоче, ступає у слід Помпонію Флаккові, а таких знайдеться чимало. Щодо мене, то слово моє і чесність, як і решта, це частини спільного тіла. Їхня висока мета — служити суспільству, для мене це неодмінний закон. Та якби мене поставили найвищим судією і доручили розгляд позовів, я б відповів: «Я на цьому не розуміюся»; або нагляд за риттям шанців, я б сказав: «Мене покликано до достойніших ролей»; так само тому, хто б вимагав від мене, щоб я брехав, продавав, кривосвідчив для якоїсь важливої послуги, не кажучи вже про вбивство і отруєння, я сказав би: «Якщо я обікрав чи ошукав кого, пошліть мене радше на галери». Чесній бо людині вільно говорити так, як спартанці, розгромлені Антипатром, говорили під час перемовин про замирення: «Можете на нас накласти найважчі і найруїнницькі податі, скільки заманеться, але накладати ганебні і безчесні годі, лише час змарнуєте». Кожен має заприсягтися самому собі так, як заприсягалися судді єгипетським царям, а саме, що вони не підуть наперекір своєму сумлінню навіть за царським розказом. Такі доручення носять виразну ознаку зневаги й осуду: хто вам їх дає, обвинувачує й вас; і накладає на вас (як ви це добре зрозумієте) кару і тягар. Наскільки громадські справи вийдуть їм на користь, настільки вони принесуть шкоду вашим власним справам; чим краще ви впораєтеся, тим гірше прислужаться вони вам. Не було б це чимось новим, так само як, може, і не позбавленим справедливості, якби той, хто вас використав, не довів вас потім до згуби.
Якщо можна уневинити у такому разі віроломство, то лише тоді, коли до нього вдаються, щоб покарати і зрадити віроломство. Траплялося не раз, що ті запроданства не лише відкидалися, а й каралися тими, в чиїх інтересах вони чинилися. Хто не знає Фабрицієвого[154] вироку Пірровому лікареві?
Проте бувало й так, що хто сам звелів учинити зраду, згодом помстився на тому, кого використав, позбавляючи зрадника незмірної влади й осуджуючи таку сліпу покору і нікчемне низькопоклонство.
Ярополк, князь руський, схилив одного угорського шляхтича зрадити польського короля Владислава, вбивши його або давши русичам змогу завдати його панству великої шкоди. Той узявся за діло дуже хитро: ще запопадливіше став служити своєму королю і зробився одним з його найвірніших радців. Домігшись цієї переваги і скориставшись з відсутності свого пана, він упустив русичів до Вислиці, великого і багатого міста, яке вони зграбували і спалили, вбиваючи не тільки мешканців всякої статі й віку, а й чимало околичної шляхти, саме з цією метою скликаної зрадником до міста. Ярополк, удовольнивши жагу помсти і вгамувавши гнів (Болеслав-бо завдав йому великої кривди саме таким наїздом), вситившись плодами тієї зради, зумів оцінити її в усій її мерзенності; глянувши на неї здоровим і не скаламученим пристрастю оком, він відчув до неї таку огиду і гризоти, що звелів вилупити очі і втяти язика, а також срамоту тому, хто її приготував.
Антигон намовив солдатів аргираспидів видати йому Евмена, їхнього головного отамана і його супротивника. Тільки-но вони це вчинили і він розправився з ним, як йому самому запраглося стати виконавцем Божого правосуддя і покарати такий підлий злочин; передавши всіх цих солдатів до рук намісника своєї провінції, він суворо наказав йому згубити і вимордувати їх у будь-який спосіб. Отож-бо з многої їхньої лічби жоден не побачив уже македонського неба.
