Проби - Мішель Монтень

Шлях не середній це, а ніякий, саме тих, хто чекає,

Куди доля поверне.

Тит Лівій, XXXII, 21

Така річ допустима лише щодо справ сусідів; під час війни варварів проти греків Ґелон, тиран сиракузький, приховуючи, кому співчуває, тримав у Дельфах посольство з подарунками, аби завчасу узнати, на чий бік схиляється Фортуна, і поспішити приєднатися до звитяжця. Було б своєрідною зрадою чинити так у власних і домових справах, де слід неодмінно визначитися, з ким ти. Але не втручатися в події людині, яка ніякої посади не обіймає і ні за що не відповідає, я вважаю за гріх простиміший (я не шукаю вимовки), ніж у війнах з чужинцями, хоча в них, за нашими законами, беруть участь лише добровольці. Одначе й ті, хто безоглядно віддається чварам, можуть поводитися так статечно і помірковано, що бурі доведеться пронестися над їхньою головою без усякої шкоди. Хіба ми не мали підстав сподіватися цього по небіжчикові єпископові Орлеанському, панові де Морвільє[153]? І серед тих, хто мужньо веде змагання й нині, я знаю людей бездоганного і шляхетного звичаю, і вони завше устоять на ногах, хоч би які випробування і поразки небо нам готує. Я вважаю, що лише королі можуть гніватися на королів і вважаю за дурнів тих, хто з власної охоти лізе у таку нерівну зваду; з володарем не зчиняє особистої сварки той, хто відкрито і сміливо йде проти нього в ім'я честі й обов'язку. Якщо він не любить такого мужа, він чинить ліпше, він шанує його. А там, де йдеться про закон і захист давнього ладу, є щось таке, що спонукає навіть тих, хто важать на нього з якоюсь своєю метою, вибачати, як не поважати, його оборонців.

Але не треба, як ми це робимо щоденно, називати обов'язком внутрішню уразу і невдоволення, породжену особистими пристрастями та інтересами, як годі назвати зрадницьке і злосливе поводження сміливістю. Свій нахил до злості і ґвалту ці люди називають завзяттям. Пориває їх не діло, а корисливість. Війну вони розпалюють не тому, що вона справедлива, а тому, що це війна.

Ніщо не заважає ставитися лояльно до тих, хто ворогує між собою, і при цьому поводитися цілком пристойно. Керуйтеся в цьому як не однаковою дружньою прихильністю (вона допускає розмаїту міру), то принаймні стриманою, то й не зв'яжетеся з одною особою так, аби вона жадала од вас чого завгодно. Задовольняйтеся скромною мірою ласки великих і, опинившись у каламутній воді, не пробуйте ловити в ній рибу.

Другий спосіб (себто присвячувати себе цілком комусь) такий же необачний, як і безсовісний. Той, ради кого ви зраджуєте іншого, теж прихильного до вас, хіба не знає, що ви кинете потім і його? Він уважає вас за лиху людину, і, поки слухає вас, користає з вашої нещирості. Дволичні люди корисні тим, що приносять вам, але треба стерегтися, аби самі вони виносили од вас якнайменше.

Я не кажу нічого одному, чого б не міг сказати іншому, лише ледь змінивши тон, і я виголошую йому речі або неістотні, або відомі, або такі, що можуть піти на пожиток обом. Нема такої вигоди, задля якої б я дозволив собі дурити їх. Довірене моїй мовчанці я свято бережу, але за збереження беру малу дещицю. Проте берегти таємниці княжат, про які тобі байдуже, докучливий і важкий тягар. Я залюбки пристаю на такий торг: хай мені повіряють мало, але хай сміло ймуть віри тому, що я їм приношу. Я завше знав більше, ніж мені хотілося. Щира мова, подібно до кохання і вина, викликає таку саму щирість.

Мудро, на мою думку, відповів Філіпід цареві Лізимахові, який його спитав: «Що з мого добра хотів би ти дістати?» — «Все що завгодно, аби лиш то не були твої таємниці». Я бачу, що кожен дується, коли від нього приховують дно дорученої йому справи і чогось недобалакують. Щодо мене, то я буваю радий, коли мені повідомляють не більше, ніж треба для виконання мого завдання. Я не прагну, щоб моя обізнаність зашивала мені рота і прирікала на мовчанку. Якщо я маю служити за знаряддя ошуканства, нехай це буде бодай без мого відома. Не хочу, щоб мене вважали за відданого і вірного служника, здатного зрадити когось. Хто невірний самому собі, тому не обов'язково зберігати вірність і своєму панові.

І що ж, княжата, ті вимагають не половини людських душ, і тому обмеженою й обумовленою службою гордують. Тут ради нема; я заявляю їм напрямець, допоки мій крес сягає; невільником я можу бути лише свідомо, та і то в мене це не завше виходить. І вони теж чинять зле, жадаючи од вільної людини такого самого послуху і відданості, як од того, кого вони створили з ницості й купили і чия фортуна зокрема і цілком пов'язана з власною. Закони позбавили мене неабиякого клопоту; вони обрали мені сторонництво і дали мені пана; всі інші зверхності і зобов'язання повинні бути залежні від нього й обмежені. Отож, якби схильності спрямовували мене інакше, це не означає, що я мав би мерщій перекинутися на тамту сторону. Воля і прагнення становлять собою самі закони, а вчинки повинні підкорятися правоустановам.

Ці мої засади поступування трохи не узгоджуються з прийнятим звичаєм; вони не здолали б спричинити великі наслідки, ані запанувати надовго. Сама невинність не змогла б у наші часи ні вести перемовини без облуди, ані торгуватися без ошуканства. Громадські доручення мені не до шмиги; все, до чого зобов'язує моє становище, я виконую сумлінно, та й квит. Ще змалку мене занурювали в такі діла по вуха, і я давав їм раду, але намагався здихатися їх якнайхутчій. Відтоді я уникав братися за них, погоджуючись лише зрідка, і ніколи не рвався душею до них. Я повернувся тилом до амбіції; достоту як оті веслярі, що у такій поставі посуваються навзадгузь, а все ж якщо я не надто устряв у такі клопітні справи, то завдячую більше своїй волі, ніж прихильній долі. Але є тут шляхи менш супротивні моєму смакові і прийнятніші для моєї вдачі, і якби Фортуна колись відкрила мені ці шляхи до вселюдної шани, я б відкинув доводи розуму і відгукнувся б на її клич.

Ті, хто всупереч моєму признанню зазвичай кажуть, ніби те, що я називаю щирістю, простотою і безпосередністю, насправді приумілість і хитрість, і що мені притаманні радше обачність, ніж доброта, радше удаваність, ніж природність, радше