Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Ворожбит тимчасом ум’яв два великі лобани, витер руки об штани, подумав і простягнув руку за третім.

– Їж, їж! – сказав Діодор і налив йому повну чашу вина.

Ворожбит із’їв і третього лобана, вихилив чашу, гикнув, обсмоктав вуса, сказав щось, весело вдарив по плечу Діодора й поліз цілуватися до нього: видко було, що в них була повна згода. Діодор ухилився від такої чести й налив ще вина. Остання чаша зовсім звеселила ворожбита: йому захотилося співати.

Він обхопив коліна руками, захитався туди й сюди, підняв угору голову й завив, як вовк, кухар підкинув хмизу в багаття й почав підвивати ворожбитові. Калікрат здивувавсь: Діодор, найкращий співець, ненавидів скитські пісні.

Багаття спалахувало й клало жовто-червоні плями на співців, а на повсть намету кидало дві чорні тіні: одну кругловерху од лисої голови кухаря, другу гостроверху, незграбну від шлика ворожбитового. Голос ворожбитів дужчав: почувши, що Діодор допомагає, він роззявив пащу і з особливим смаком вивів високу ноту.

Калікратові зассало під серцем; і це бувало з ним завжди, коли він чув скитські пісні. Діодор, лукаво поглядаючи на Калікрата, піддержав скита ревучим, як морський приплив, голосом. Тонкий голос ворожбитів притуливсь, причепивсь до низького Діодорового баса, заверещав, заскрипів, як немазане колесо.

Співи були в повнім розпалі, коли повернувсь додому Олек-сандер.

Він ще здалека почув пісню і ніяк не міг добрати, хто це реве й виє коло їхнього намету: неначе й голос Діодорів, але в ньому тепер були нові, невідомі Олександрові ноти, і це надавало якогось особливо дикого характеру всій пісні.

– Діодоре! – гнівно сказав по-грецькому Олександер. – Чи ти не здурів часом? Ревеш на все таборище! Ти що ж, хіба не знаєш, що цар хворий, і скити навіть волосся рвуть з туги за царем, а ти пиячиш, дереш пельку та ще привів до себе цього смердючого ворожбита.

– А… елліне! – звернувсь ворожбит до грека. – Це ти почастував чашею Вовка? Добре… Так йому й треба, сарматському собаці.

– А ти що за птиця? – здивовано подививсь на нього грек.

– Я не птиця. Я Авхат-Харсун.

– Ти Харсун, а я думав – грек.

– Не дратуй його, Олександре! – по-грецькому сказав Діодор. – Він потрібна для нас людина й стане в пригоді нам. – Ходім, Харсу-не! – обняв він ворожбита й повів його геть од намету.

– Молодця, елліне! – обернувшись крикнув Харсун. – Так йому й треба, сарматському собаці!

– Іди, іди вже! – порадив йому вслід Олександер.

Коли Діодор, провівши ворожбита, проходив повз Таргітаїв намет, коло згаслого багаття він побачив жінку. Вона сиділа, обхопивши коліна руками, а голову поклала на коліна; довге волосся її, вкриваючи коліна, падало на землю. Це була Таргітаєва мати. Невимовним горем повіяло на Діодора від її постаті.

– Не журись, жінко! – ласкаво сказав їй грек. – Таргітай буде живий!

Жінка підвела голову й здивовано подивилась на грека.

– Не журись! – сказав Діодор і пішов до свого намету.

ЧОРНА ГАДЮКА

Знову стоять сумні скити коло царського намету. Нові ворожбити, Харсун і Чорна Гадюка, перевіряють Вовкове ворожіння. Лозина по лозині падають знову на волов’ячу шкуру. Стурбованими очима дивиться Вовк на ворожіння: не добре віщує його серце. Чує воно, що нові ворожбити – вороги йому; не покажуть вони на Таргітая, і це буде смертельний присуд йому, Вовкові.

Чорний і Кривий ворожбити зовсім похилили голови: знають і вони, яка доля чекає на них. Чорна Гадюка й Харсун скінчили ворожіння на лозах, пошептались, і Харсун зібрав лозу в одну купу. Потім знову розібрав на три купки, поклав її хрест на хрест і підпалив. Лоза затріскотіла й запалала.

До багаття підійшов Чорна Гадюка, обвішаний гадючими шкурами, в намисті з гадючих і жаб’ячих голів. Він зняв із пояса гаманця, вийняв щось із нього й кинув в огонь. З вогню пішов густий, їдкий дим. Ворожбит узяв у Харсуна бубна, обтягнутого гадючими шкурами, і почав, пританцьовуючи, ходити круг багаття. Він бив у бубна й примовляв, а скити, збившись у щільне коло, сотнями очей стежили за ворожбитом.

Чорна Гадюка підняв угору бубна і, вибиваючи дрібну трелю, заспівав хрипливим голосом пісні. Олександер і Діодор, як не прислухалися, не могли добрати змісту пісні. Їм здавалось, що Гадюка вигукує так, казна-що, але що менш зрозуміліша була пісня, то більш здавалась вона таємничою й страшною мовчазним скитам.

Гадюка співав уже швидше і швидше ставав гуркіт його бубна, а гадючі шкури, що пообвішувані були круг пояса, шурхотіли й тряслися в такт пісні й бубна. Без перерви вже гуркоче бубон і крутиться в скаженому танці ворожбит. Гадючі шкури піднялись коло пояса, як колесо. На хвилину він зупинивсь, захитавсь і торохнувсь об землю; ноги й руки корчило йому, з рота бігла піна. І раптом, наче з-під землі, почувсь тонкий приглушений голос.

Скам’яніли скити: вони знали, що з Чорної Гадюки говорить сама Табіті. Що саме говорила Табіті, розібрати не можна було, але вона сказала, мабуть, те, що й слід, бо Гадюка заспокоївсь, і його покинуло корчити. Він підвівсь, підняв бубна, хитаючись підійшов до Вовка і вдарив його бубном по голові.

– Нащо збрехав ти цареві, – крикнув він, – і неправдиво виказав на Таргітая? Ти сам брехливо присягавсь Табіті.

– Ти брешеш, Гадюко! – злісно крикнув Вовк.

– Він бреше, сколоти! Табіті відкрила мені, що він виказав на Таргітая через те, що Таргітай убив сина цього сарматського пса, а голову приніс до царя!

Так ось воно що… Вовк, сармат, помстивсь за те, що сколот убив сармата… Зрозуміло!

– Смерть Вовкові! – ревнув Рудий.

– Смерть Вовкові! – загули скити.

Скоїлось те, що було, коли обвинувачено Таргітая: Вовк кричав, що бреше Гадюка, а Гадюка кричав, що бреше Вовк. Але тепер скитам було зовсім ясно, що бреше Вовк, бо одне те, що це сказала Гадюці сама Табіті, а друге те, що Вовк дійсно був сармат і міг помститись за сармата, та ще й за сина.

– Бий, в’яжи сарматського пса!

Кілька скитів підскочили до ворожбитів і скрутили їм руки. Кривий і Чорний не пручалися, а Вовк одбивавсь, як дикий кінь, якому накинуто на шию аркана. Але Рудий і Торбасай, що кинулися перші на ворожбитів, умить повалили його на землю й зв’язали очкурами руки та ноги. Блідий лежав зв’язаний Вовк і з жагучою ненавистю дививсь на скитів.

Чутка про те, що Табіті вказала на Вовка з