Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
Греки стояли осторонь, дивились на цей прояв дикого гніву й дивували з того, що скити, як звірі, без доказів, з одного слова Вовка, хотіли зарубати Таргітая, а тепер з однієї заяви Чорної Гадюки, Вовкового ворога, загине й Вовк, як загинули зараз ворожбитові родичі.
– Дикий натовп… Варвари! – сказав із презирством Олександер.
– Нема нічого дивного, – додав Діодор, – у натовпі багато голів, а розум один.
У те, що Гестія скитська ввійшла в Чорну Гадюку й одкрила йому, що Таргітай убив ворожбитового сина, вони, звичайно, не вірили, особливо Діодор: це він сам сказав про сарматську голову Харсунові, а Харсун підмовив Чорну Гадюку.
Чорна Гадюка давно був злий на Вовка за те, що він забрав його посаду в царському таборищі, і радий був помститись за цю зневагу.
Чи радий був Таргітай, що він залишився живий, а загине Вовк? Він недовго думав про це: круг нього з дитинства стільки народу попорізали на кучугурі, попобили в бійках та герцях, стільки поод-рубували голів, стільки позадавлювали по могилах царських, що він не дуже цінував своє життя, але йому прикро було думати, що загине він, а не ворожбит, бо це було марно: він ніколи неправдиво не присягавсь Табіті; мабуть, Вовк був поганий ворожбит, погано знав своє діло й помиливсь, виказавши на нього.
Здивувало його те, що той сармат, якого він убив, начебто був син Вовка: він не помітив того, щоб убитий скидавсь на ворожбита, але Табіті знає краще. Він розшукав у балці голову вбитого сармата і довго дивився на голий череп, що його геть чисто об’їли лисиці, наче з цього ще можна було взнати сармата. Більш за самого Таргітая був радий Калікрат. Він підійшов до Таргітая, ляскав його по плечу й наговорив йому багато теплих і гарних слів грецькою мовою, з яких той й не розібрав ні одного.
Таргітай теж поляскав по плечу Калікрата, бо він думав, що так треба привітатись по-грецькому, і сказав незрозумілою Калікратові скитською мовою, що Калікрат гарний юнак, добре плигає, і він хотів би мати його за побратима.
Парубки розійшлися дуже задоволені один з одного.
ЖИВЕ БАГАТТЯ
Коли зайшло сонце, а на заході простягнулись сині з червоними прощілинами хмари, скити вивели пару великих сірих волів, запряжених у важкий віз. На возі була навалена купа хмизу, а поміж хмизом сиділи зв’язані ворожбити: Вовк і його товариші, Чорний і Кривий. За возом бігла весела та буйна юрба скитенят і йшло багато дорослих скитів та жінок.
Чорний і Кривий мовчали, а Вовк, тепер уже не блідий, як завжди, а з червоним, наллятим кров’ю лицем, з незагоєною ще раною на лобі лаяв скитів, слав їм прокльони й віщував.
– Слухайте ви, сколоти! Слухайте, смердючі свині, що скаже вам старий Вовк.
– Послухаємо, старий псяюхо! – сказав Рудий, що стояв побіля воза.
– Недовго вже топтатимете степи своїми миршавими табунами. Кляті сколоти! Іде із сходу хмара. Кістяні стріли сарматські заспівають над степами сколотськими, як блискавки, упадуть на вас і затріпотять у серцях ваших.
Очі ворожбитові палали нелюдською ненавистю.. Шию він витягнув із хмизу, щоб бачити скитів, борода тряслася від кожного слова і з рота бігла піна. Він був страшний, цей зв’язаний сивий Вовк.
– Бреши, бреши… – казав Рудий, але йому стало ніяково, коли він глянув у вічі Вовкові.
– Руда лисиця! – звернувся Вовк до Рудого. – Дурний ти і ви всі дурні, сколоти: два роки робили ви те, що хотів Вовк. І цар ваш дурний робив те, що хотів Вовк. Ха-ха! – вишкірив він свої білі зуби, і від сміху його побіг холод поза шкурою в греків і скитів.
– Ха-ха! Це я післав тура, щоб буцнув він царя вашого. Він загине від страшної хвороби. Це я наслав на нього хворобу. І ви загинете всі від сарматських мечів!
– Чули вже, – сказав високий чорний скит у грецькому шоломі, – скажи що інше.
– Скажу й інше… Коли ви йшли по невільників за Бористен, сарматська молодь одбивала табуни ваші, брала ваших жінок і дівчат. Це Вовк давав вістку сарматам, що сколотів нема вдома!
– Мовчи, зраднику! – обурено крикнув Таргітай.
– А, і ти тут, Таргітаю! Здоров, здоров… – наче ласкаво привітався він до Таргітая. – Прийшов подивитись на Вовка? Дивись, дивись. Утік ти від моєї стріли, але не радій: не втечеш од царя свого любого. Ха-ха! – знову зареготав Вовк, і вовчі зуби його блиснули кривавим огником, одбивши полум’я зорі.
Таргітаєва мати підійшла до ворожбита й плюнула йому у вічі.
– Плюєшся, суко! Піди плюнь на царя свого, бо він так покохав сина твого, що забере із собою в домовину. Ха-ха!
Маленький хлопець, що стояв поруч із Таргітаєм, натягнув свого лука й пустив у ворожбита стрілу. Стріла влучила в рот і вп’ялась в язик ворожбитові. Рот ворожбитів залляла кров. Вовк стиснув зуби й перекусив стрілу.
Скити завалили ворожбитів новими оберемками хмизу. До возу підійшов Торбасай. Під пахвою він мав пучок сухої трави, а в руках держав кремінь і кресало. Він сів накарачки коло воза, поклав траву на землю, викресав огню й підпалив траву. Потім помотав травою в повітрі. Коли трава спалахнула, він сунув її в хмиз. Огонь гадючкою побіг по хмизу, Нелюдськими голосами закричали ворожбити.
Хмиз запалав; дим густою хмарою піднявсь із воза. Воли, почувши за собою вогонь і дим, зірвались із місця, віз заскрипів і покотився степом.
Вітер люто підхопив, роздмухав огонь. Заревли воли, дужче закричали ворожбити. Далі й далі котився степом віз, а за ним із виттям та галасом бігла скитська дітвора.
Нарешті живе багаття, наче червона зірка, зникло в сутіні вечора. Темна ніч укрила степ. Зірки засвітились на небі. Із степу чути гавкання та виття собаче коло скитських отар, що, мабуть, побачили вогневого воза.
Мовчки йшли греки додому. Сцена спалення ворожбитів справила велике вражіння на греків. Вони почували, особливо Діодор, що немало сприяли тому, щоб загинули ворожбити, та ще й такою страшною смертю. Коли вони підійшли до свого намету, Діодор сказав:
– Слава Зевсові, що загинув Вовк: він занапастив би нас, Олександре. Він не подарував би тобі вдару чашею.
– Так ти кажеш, що Вовк признавсь, що стріляв у Таргітая? – спитав Калікрат Діодора, який переклав йому
