Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

- Така то школа, як би i без неї. Немає у нас доброго вчителя.

- То зле. Заплатiть добре, то й гарний вчитель знайдеться. Неможливо, щоб у такому городi, як Канiв, не було доброї школи. Хiба ж у вас таке убожество, щоб не було вчителя чим заплатити? От коли ми сьогоднi тут зiйшлись, так обмiркуймо дiло, як слiд.

Нiхто не посмiв перечити. Конашевич пiддав думку, щоб при церквах позаводити церковнi братства, до яких належали би всi вiрнi, а цi братства матимуть обов'язок удержати школи, скiльки їх буде потреба. Цю думку усi прийняли.

Того вечора вертав Конашевич додому дуже радий. Вiн мiг собi сказати, що нинiшнього дня не змарнував. "Коли б таке можна перевести усюди, ми незадовго пiдкрiпились би, що ляське панування не було б нам страшне".

У Каневi побув Конашевич три днi. Його запрошували усюди i угощали. Народ сходився. Заводились приязнi гутiрки, а з них виходило усе якесь гарне, народне, хоч мiсцеве, не велике, а важне дiло. Конашевич познайомився з усiма тямущими канiвцями. Мiж iншими було вирiшено, щоб держати готовi списки людей, здiбних до зброї. Вони мали гуртуватися у сотнi, приладити зброю i ждати, коли їм дадуть знак з Запорожжя. Тодi мали ставати пiд прикази виборних старшин. Про це воєнне дiло мали подбати товаришi сiчового вiйська, котрi жили сiмейно в Каневi. Тодi просили канiвцi Конашевича, щоб мiж ними лишився на все та став на чолi вiйськової органiзацiї. Та Конашевич покликався на устав, що без дозволу старшини вiн не смiє поза Сiччю жити. Це дiло вiн предложить старшинi на Сiчi до вирiшення, а тодi мiг би вернутися. Тепер йому треба непремiнно їхати.

Артим пiднявся провести Конашевича до Черкас.

Конашевич побоювався ще одного. Коли б вiн тут побув довше, то ляхи у Києвi можуть про це довiдатись, i його, хоч не явно, то зрадою захопити. Артим признався Конашевичевi, що вiн того самого побоюється. В Черкасах мав Артим передати Конашевича братовi своєї жiнки Панасовi Крутовi, а вiн його проведе далi.

Черкаси вважав Артим бiльш небезпечнi, як Канiв. Там старостує великий ворог козацтва князь Олександр Вишневецький.

- А коли б не поступати у Черкаси, а так прямо байдаком та й на Сiч?

- Воно б добре було, коли б у мене була спромога завезти вашмосць. Я чужим байдакам не дуже-то вiрю, а сам їхати тепер не можу. Вашмосць надто важна особа, щоб на небезпеку пускатися.

- Чого ви, люде, в менi якусь важну особу бачите? Я собi такий самий козак, як i другi.

- У Черкасах треба вашмосцi купити два конi. Як не має на це грошей у тебе, то Панас позичить; то чоловiк не убогий. Треба коня i для вашмосцi, i для чури, бо вiн з клунками не побiжить. Що й говорити. Панас подбає про все i товариство безпечне знайде. Вiн це краще заорудує, як я. В Черкасах не радив би давати про себе знати, а саме через цього клятого князя.

Перед вiд'їздом перевдягся Конашевич у буденну одежу i виглядав на худопахолка, на котрого нiхто не звертав би уваги. Але канiвцi зiбрались над берегом рiки його попрощати.

Йшли пiшки до рiчки. Антошко нiс його клунки. Вiн вiдпочив i добре вiдживився, бо Настя годувала його добре.

Як вже Конашевич вiдплив вiд берега, гукали за ним канiвцi:

- Вертай до нас козацьким гетьманом.

- Може, воно i краще сталося, що ти вернув до нас, замiсть нидiти у Києвi, - говорив кошовий до Сагайдачного, як той вернувся на Сiч i здавав йому справу з свого посланництва. - Тут у нас таке тепер позаводилось, що треба конечно покласти цього край. До того менi треба людей певних. Коли б ти був тут, може би, до цього i не прийшло, бо тебе всi любили i були би послухали. Коли б я був знав, що преосвященний Плетенецький на те тебе кличе, щоб з тебе бакалавра для панських дiтей зробити, я був би таки не пустив.

- Що ж тут таке завелось?

- От що! Молоде пиво мусить вишумiти. Позаводились два сторонництва, двi партiї: поважних i неповажних. Хiба би так назвати. Тi неповажнi - то молодi люде, шибайголови, хотiли би йти з мотикою на сонце. Рвуться до чогось великого, не мiркуючи, чи тому дадуть раду. Хотять помстити Косинського i йти вiйною на панiв, помстити солонецьку рiзню. До того, ще тi втiкачi з України, якi приходять сюди цiлими громадами, пiддувають вогонь своєю балачкою про утиски панiв над народом. Я це знаю, що пани показилися. За козаком ганяються, мов за скаженою собакою. Нашому братовi не можна на Українi носа показати, коли не хоче повиснути або зiгнити в тюрмi. Повiдбирали українським козакам усi вольностi i роблять ними панщину. Це все запорожцiв страшно дратує. Менi самому серце крається, та годi що на це порадити. Виступати проти Польщi нема з чим. До такого дiла ми ще не пiдросли. Є у нас десять тисяч народу, та то по бiльшiй частi втiкачi, у яких є крiпкий кулак, та нема вiйськового вишколення, нема карностi, нема воєнного досвiду. Що з такою юрбою зробити? При першiм сильнiшiм ударi вона не вдержиться i розскочиться на чотири вiтри. А коли б не було куди втiкати, то видадуть ляхам старшину, як зробили над Солоницею, i самi потiм пропадуть. Та друга Солониця була б страшнiша першої, бо тодi ще ляхи не були такi певнi себе на Українi, як тепер. I тодi не було б вже сили пiднестися козацтву, i ми втратили би i те, що тепер маємо. До нас вернула би Полоусiвщина, яку з тяжкою бiдою вдалося нам приборкати. Я боюся, що тi двi партiї можуть пiднести на себе братовбивчу руку, i поллється знову братня кров, а нашi вороги будуть дякувати. Нащо їм тодi ганятися аж на Лiвобережжя, нащо їм Жолкевського, коли козаки зроблять цю роботу самi мiж собою. Вони тодi прийдуть вже на готове i вiзьмуть одних i других за чуба. Бо як була мiжусобиця мiж полоусiвцями i василевичiвцями, то однi, то другi закликали на себе ляхiв. Та мудрi ляхи не хотiли до цього мiшатися. Я дуже боюся, щоб до такого знову не прийшло.

- А не можна би їм знайти iншу роботу i повернути їх завзяття в iнший бiк?

- Пробували ми i цього. Робили ми походи на татар. Та що з того вийшло? От забавочка. Татарва