Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
— Тепер ти дитина, а я — мати, — і вона прокинулася, закричавши й змахнувши руками. Але в кімнаті нікого не було. Голос говорив німецькою. Але чому саме німецькою? Що це значило? До ранку вона так і не заснула — лежала й міркувала над словом «мати» — Mutter по-німецьки — словом, що в алхімії мало значення «тигель». Той сон видавався безглуздим, але відчувався важким, мов прокляття.
Вона вперше пошкодувала, що наважилась на цю мандрівку.
Другого дня після Різдва гарячка забрала життя одного з моряків. Чоловіка замотали в парусину, поклали всередину гарматне ядро й обережно спустили в воду. Його смерть, схоже, нікого не засмутила — речі покійного моряки розділили між собою. Ввечері здавалось, що його взагалі ніколи не було на світі. Алма уявила, як моряки ділять її пожитки. Що б вони подумали про Емброзові малюнки? Хтозна. Може, такий скарб содомітської чуттєвості став би цінною знахідкою для котрогось із них. У плавання вирушали різні люди. Їй це було добре відомо.
Алма одужала. Погожий вітер доправив їх до Ріо-де-Жанейро, де Алма побачила португальські кораблі з невільниками, які пливли на північ, на Кубу. Бачила прекрасні пляжі, де рибалки ризикували своїм життям на плотах, не міцніших за дах курника. І віялові пальми, більші за всіх своїх родичів у оранжереях Білого Акру — їй до болю хотілося показати їх Емброзу. Вона не могла викинути його з голови. Цікаво, чи бачив він ті пальми, коли пропливав тут?
Щоб відволіктися, Алма годинами невтомно кружляла містом. Вона бачила жінок, які не носили капелюшків і, йдучи по вулиці, курили сигари. Бачила втікачів, торговців, брудних креолів і поштивих негрів, напівдикунів й елегантних квартеронів. Їй стрічалися чоловіки, які продавали як харч папуг і ящірок. Алма смакувала апельсинами, лимонами й лаймами. Так наїлася манго — пригостивши кількома плодами Малюка Ніка — що її аж посипало. Алма побувала на кінських перегонах і танцювальних виставах. Вона замешкала в готелі, яким управляло подружжя з різним кольором шкіри — така пара їй ще ніколи не траплялась. (Жінка — приязна, здібна негритянка, в якої все горіло в руках; чоловік — старий і білошкірий — байдикував.) Не минало й дня, щоб вона не бачила, як вулицями Ріо гнали невільників, пропонуючи закутих у кайдани людей на продаж. Для Алми те видовище було нестерпне. Їй ставало гидко й соромно за те, що вона роками не помічала цього мерзенного явища.
Незабаром корабель знову відчалив, узявши курс на мис Горн. Коли вони наблизились до мису, настали такі несподівані для тієї пори холоди, що Алма — й так загорнута в кілька прошарків фланелі й вовни — начепила на себе ще й чоловіче пальто й позичила російську шапку-вушанку. Закутану, її важко було відрізнити від чоловіків на палубі. Вона побачила гори на Вогняній Землі, але через люту негоду судно не могло пристати до суші. Після того, як вони обійшли мис, настали п’ятнадцять нещасливих днів. Капітан наполягав на тому, щоб вітрила не спускати, й Алма уявлення не мала, як мачти витримали таку напругу. Корабель нахилявся то на один бік, то на інший. «Елліот» немовби кричав від болю — бідолашне дерев’яне суденце немилосердно били й шмагали хвилі.
— Пройдемо, як буде на то воля Божа, — не відступав від свого Терренс, відмовляючись опустити вітрила й силкуючись нагнати до ночі ще двадцять вузлів.
— А що як хтось загине? — крикнула Алма наперекір вітру.
— Поховають у морі, — крикнув у відповідь капітан і погнав корабель далі.
Після цього настали сорок п’ять днів лютої холоднечі. Корабель без кінця штурмували хвилі. Часом буря так сильно шаленіла, що старші моряки співали псалми, щоб заспокоїтися. Інші сипали прокляттями й скаженіли, дехто мовчав — так ніби вже був мертвий. Буревій пошматував курятники і розкидав курчат по палубі. Однієї ночі рея розлетілася на друзки — такі дрібні, що хоч бери й розпалюй у печі. Другого дня моряки спробували прикріпити нову рею, але нічого з того не вийшло. Одного з моряків хвиля збила з ніг — той упав у трюм і поламав ребра.
Алма весь час вагалася між надією і страхом, розуміючи, що їй може в будь-яку мить прийти кінець, але вона жодного разу не закричала в паніці й не підвищила зі страху голос. Коли все скінчилось, і небо знову стало ясне, капітан Терренс сказав:
— А ви справжня донька Нептуна, міс Віттекер, — й Алма подумала, що такої приємної похвали вона ще не чула.
Врешті-решт у середині березня корабель причалив до Вальпараїсо, де на моряків чекало предостатньо борделів, щоб ті задовольнили свої любовні жадання, а Алма вирушила на оглядини цього химерного й гостинного міста. Багниста портова дільниця стояла на березі моря, який постійно затоплювало припливом, тоді як на крутих пагорбах красувалися будиночки. Вона цілими днями гуляла пагорбами й відчула, що її ноги знову зміцніли. У Вальпараїсо їй трапилося не менше американців, як у Бостоні, — всі вони їхали до Сан-Франциско шукати золото. Алма досхочу наїлася персиків і вишень. Перестріла релігійну процесію, що тяглася на півмилі, і хоч святий, на чию честь її влаштували, був їй невідомий, вона все одно приєдналася до натовпу й дійшла до величезного собору. Вона читала газети й надіслала листи додому до Пруденс і Ганнеке. Одного ясного прохолодного дня Алма вибралася на найвищу точку Вальпараїсо і звідти — в імлистій далечині — роздивилась засніжені вершини Анд. У серці її зяяла глибока рана через втрату батька. І це відчуття — сум за батьком, а не Емброзом, як завжди — дало їй дивну полегшу.
І ось вони знову вирушили в море, в широкі води Тихого океану. Потепліло. Моряки заспокоїлися. Вони вичистили палубу між дощок, завзято витерши давню плісняву й блювоту. А працюючи, щось собі наспівували. Вранці, коли на судні кипіла робота, здавалося, що то не корабель, а невеличке село. Алма звикла, що на самоті їй залишитися не вийде, й тепер присутність моряків її заспокоювала. Вона їх усіх знала й раділа їхньому товариству. Вони навчили її в’язати вузли й
