Андріївський узвіз - Володимир Діброва

з гарячим борщем на хлопчикову восьмирічну сестру. Мама схопить дітей, скаже, що її ноги тут більше не буде, і як є, в халаті, потягне їх на пристань. Батько побіжить слідом за нею, почне умовляти її, а тоді запитає, з ким їй було краще, з ним чи з тим, від кого у неї дочка. Мама скаже, що не з ним. Батько сяде на свій мотоцикл, довго їхатиме десь, заблукає в лісі і ночуватиме там. Через тиждень він приїде до тещі і забере маму з дітьми назад. Як би там не було, а туберкульоз — дуже заразна хвороба. Якийсь час баба не розмовлятиме з мамою. Тато покине аспірантуру й почне пити. Тоді йому хтось порадить завести коханку. Мовляв, його жінка із ревнощів, і, щоб не втратити його, буде як шовкова.

Невже, питає себе хлопчик, я цього хочу? О, ні! Якщо щось погане і мусить статися, то тільки не через мене.

Ось його ще зовсім юні батьки. Тато, чубатий і худий, мов дранка, у плавках на мотузочках. У мами зачіска за тодішньою модою.

А ось і те дерево з тарзанкою. Що йому робити? В який би він зараз бік не пішов, він вже знає, чому його так вабить линва. Він бачив, що вона проходить через все його життя. Починаючи звідси.

Почекай, каже йому хтось, хвилинку! Єдине, що ти знаєш, це те, що зараз через тебе в родині вибухне скандал. Твоя родина розколеться. I ця тріщина так ніколи й не зростеться. Ти це знаєш, бо ти вже це зазнав. Прожив. Це те, що вже сталося, і ти його вже ніяк не зміниш! Так, линва тебе вабить. Але подумай! Що вона, ця линва, додала в твоє життя? Щастя? Вдачу? Безпеку? Добробут? Що? Назви хоч щось одне! Це, взагалі, може бути міраж. Продукт збудженої уяви. Передсмертні марення. Спогад дитинства. Бажання довести щось собі і, заразом, невідомо кому! Мовляв, "подивіться, яке я мале, а вже стрибуче!" Не можна цього робити! Зайди в хату! Там твоя родина. Яка не є. В тебе іншої немає. От і тримайся за них. Що в людини ще є, крім її рідних? Он вони кличуть тебе.

Хлопчик обертається в бік хати, бачить батьків, які товчуться на кухні, і переводить погляд на дерево. Там, де линва, пролягає межа. Зараз там закінчиться їхнє і почнеться його життя. В нього немає страху. Ні чуття, ні думки не заважають йому. Ноги самі несуть його на кручу, руки хапаються за добре відшліфовані канатні вузлики. Линва, відчувши дотик, підхоплює хлопчика й заносить на небо. Не туди, де все мовчить, і де нема чим дихати, а лише на причіпок першого небесного поверху.

Але і з цієї висоти видно, що й стежки, які ведуть на пляж, і порослі кущами схили, й дерева на березі, насправді, є чимось іншим. Чим? Хлопчик того не знає. Він бачить, але ні дати визначення цьому явищу, ні хоча б описати його ще не вміє. Йому тільки п’ять рочків. Зате він ширяє над усіма, хто потрапив в його поле зору, й радіє за них. Виявляється, серед них немає добрих чузлих, гарних чи потворних. Зухвалі частки суцільного руху — ось хто вони такі! Й тому безглуздо на когось ображатися, заздрити комусь, засуджувати когось чи, навпаки, оголошувати когось із них взірцем. Як ти знатимеш, у який бік хто з них піде наступної миті? Де тут вірний, а де тут хибний напрямок? Все з усім сполучається й зчеплюється, немов коліщатка в годиннику. От і все, що нам треба знати.

І річка — це те ж саме дерево. Притоки, звиви, заводі — це його гілки, вони ж руки, вони ж питання й відповіді. Не словами, а рухом, несподіваним поворотом течії, горою посеред рівнини, плесом з пташками та вербами. Де вона тече, ця річка? В яке море? Якщо це й є вся картина, то де в ній минуле, і де тут майбутнє? Як хлопчик не вирячує очі, а обрій від того не наближається. Мабуть, міркує він, якщо піднятися на кілька поверхів, то можна буде побачити й море.

От якби його батьки були з ним тут! І сестра, і дід, і обидві баби. Бо чому вони всього бояться? Й звідки у них така непевність? Тому що вони ніколи не гойдалися на тарзанці. Тільки якщо вони розженуться, і схопляться за линву, і відірвуться від землі, тільки тоді їм відкриється те, що він зараз бачить. Він обов’язково пояснить їм це.

Але ж ти, зупиняє його думка, маленький хлопчик, а вони — дорослі люди. Якщо вони й досі не знають цього, то, скоріше за все, так і не дізнаються.

І йому нема що на це сказати.

Зате, заспокоює він себе, я не такий. Я завжди буду при линві.

Ти зараз, єхидкувато нагадують йому, впадеш, налякаєшся і забудеш про неї.

Можливо, він каже на це, але, принаймні, вона тут завжди є.

Ан-дрю-шо! — стрілою прошиває його розпачливий жіночий крик.

Він здригається, розкидає руки і падає.

ПІСЛЯ ТОГО

… Показало інсульт… на ділянки мозку, де… скільки пробуде, а тим більше… коматозний стан… важко передбачити… не виключено… треба готуватися д…тут єдина надія на…

Він розплющує очі і бачить обличчя дружини. Від крику її рот звело судомою. Рівчаками по щоці повзе сльоза. За дружиною стоїть хтось в білому.

Лікар. В його вухах все ще дзвенить ім’я пацієнта. Від несподіванки він здригається і уриває себе на півслові.

За ним — вікно