Андріївський узвіз - Володимир Діброва

Викохали! Шкідника! Тюрма плаче!

Слова гніздять у студентове тім’я. Крихкий череп тріщить і ось-ось розколеться.

До чого тут "я вам заплачу"? Що ви мені тут соваєте? І це все? Добре, давайте! І не лише квіти! А за труд хто мені заплатить? Хочу й кричу! Маю повне законне право! І хай іде прибирає! І то бистро! Хай все вилизує!

Батько, не кажучи ні слова, подає студентові відро з водою, віник і совок.

Студент стоїть під обгидженим квітником і замітає все довкола. Сусідка з хати скидає йому під ноги поламані стебла. За процедурою стежать половина мешканців будинку.

Невжелі, питає їх сусідка з першого поверха, треба в університети ходити, щоб отакий срач розводити?

Вдома студент миє руки і знову падає в ліжко.

Що ти, домагається від нього батько, пив?

Я — а— а — а, каже студент і щокою розмазує по подушці слину.

Батько йде на кухню і приносить йому щось у півлітровому слоїку.

Студент тягнеться губами до скла. Ні, хитає він головою після першого ж ковтка, не можу.

Пий, наполягає батько, від розсолу гірше не буде.

Поки студент гасить пожежу, батько сідає поруч і, замість лаяти сина, щось бубонить собі під ніс. Студент супроводжує стогоном кожен ковток і не дуже дослухається. Але по мірі того, як у голові йому яснішає, батьківські вдохи-видихи починають складатися в речення, а ті — в розкидисту сповідь.

На той час, коли слоїк порожніє, студент зводить всі гілки сповіді докупи і навіть щось притакує.

Бійся кохання з першого погляду — цією думкою батько розпочинає свою мову і нею ж її закінчує. З другої фрази студент дізнається, що вчора дочка заявила їм про те, що кидає свого чоловіка. І де ж ти, спитав її батько, підеш? Як де? сказала вона йому, туди, де я прописана. А це означає, що студентів диванчик доведеться перетягати у батьківську кімнату. А ти, спитав її батько, часом не вагітна? На що вона йому сказала: це — не твоє діло.

Бійся, зітхає батько і зразу ж уриває вже висловлену ним думку про кохання з першого погляду.

Ти, хитає він головою, все одно не послухаєш. Я свого часу не послухав, і ти — такий самий. Коли наб’єш гулі, згадаєш. Але на той час ти вже будеш вичавлений і оплутаний з усіх боків.

Ні, ні, ні! — ще раз зітхає батько і раптом додає, що, в житті все дуже просто. Любов — це єдине, що має значення. Добре, як вона є. Якщо ж її немає, то починаються філософії. Достаток, звання, повага колег чи так званих друзів, навіть, здоров’я — все це нетривке і розсипчасте. Батько усе це віддав би за краплю її почуття. За одне її слово.

Студент не питає, ні хто ця "вона", ні про яке таке слово йдеться. Натомість, щоб не наполохати батька, він лягає, голосно позіхає і відвертається в бік стіни.

А все тому, каже батько і замовкає. Студент починає дихати так, ніби він закуняв. Батько переходить на шепіт, тоді робить паузу, й, переконавши себе, що син його не чує, повертається до події бозна-якої давнини, коли він під гарячу руку запитав у своєї дружини, з ким їй було краще: з ним, чи з тим, від кого у неї дочка. І вона йому сказала, що не з ним. Потім вона йому клялася, що це не так. Що вона мала на увазі зовсім не те, й що вона захищалася, не так від нього, як від своєї свекрухи, тому що у будь-яких сварках від завжди ставав на бік своєї матері. І батько це розуміє. Але її тодішня відповідь і досі йому пече. Навіть тепер, коли в його дружини почався клімакс, а у нього, навпаки, нарешті з’явилася певність. От зараз би він показав їй, хто тут кращий! А тоді все було інакше. І всі його скандали походили саме від того, від непевності. І вона як жінка мусила б розуміти такі речі!…

Тут сповідь уривається. Стілець рипить, добре знайомі кроки тягнуть батька в коридор, тоді в парадне, і тільки на рівні другого поверха розчиняються в тиші.

Так на що він натякав, не може визначитися студент, про кохання з першого погляду? Добре це чи погано?

На період сесії це питання завалюється більш нагальними клопотами, але при кожній згадці про дівчину воно із тріском та гуготінням виривається нагору, мов вогонь з-під купи хмизу. Студент вираховує, який у неї розклад екзаменів, і під час кожного з них ніби випадково проходить повз аудиторію. Але не для того, щоб до неї підійти, а просто так. Щоб хоч здаля побачити її. Бо, як знати, чи буде вона у вересні тут. Скільки всього за літо може змінитися. Якщо й робити щось, то зараз. Але що саме?

Перед останнім іспитом студенту сниться сон. Він загубив список екзаменаційних питань. А без них як він може готуватися? Іспит — завтра. І його прийматиме Келдиш, той самий, що провів у них колись семінар з динозаврів. Маленький, сухенький, міцний, як дубовий корч.

Я, каже йому студент, десь поклав свої питання і тепер не можу їх знайти.

Келдиш: Вони тобі не потрібні.