Андріївський узвіз - Володимир Діброва

Зранку та по обіді, коли спадає спека, дачники ходять на річку. Тут завжди галасно. Зграйка сільських дітлахів затягає у воду камеру. Всі водночас намагаються влізти на неї. Хтось пірнає з кручі, хтось грає в квача, хтось гризе макуху чи лузгає насіння, чи смалить самокрутку, чи їде десь з вудками велосипедом, до сідла якого замість казанка причеплена сталева німецька каска. Десять років тому тут проходив фронт. В полях і на схилах і досі знаходять гранати, набої, одяг, кістки й, навіть, нерозірвані бомби. Селом ходять дядьки, що загубили десь руку чи ногу. А на сусідській вулиці живе напівлюдина на пів пам’ятник. Він починається зі стегон, які у нього ростуть не з ніг, а з дерев’яного помосту. Пересувається він, відштовхуючись руками від землі, і, коли розкриває рота, то бризкає слиною і реве, немов підземний звір. Через це ніхто із дачників не хоче купувати молоко у його жінки.

А ще тут є дерево. Воно росте на самій кручі. Його коріння нагадує пальці, що тягнуться до води. Вони такі міцні і такі довгі, що тримають у своїй жмені і схили, і берег, і навіть річку. А це дуже глибока ріка.

Заввишки дерево таке, що, якби хлопчик сів на шию батькові, а батько став би на дідові плечі, а дід би відряпався на драбину, то навіть тоді хлопчик не дотягнувся б і до найнижчої гілки. Мабуть, воно замолоду роками тягнулося вгору у вигляді пагона, щоби до певного часу не витрачати сили на гілки, і щоб не кидатись нікому в очі. Щоби ніхто здуру не почав гойдатися на гілках, і не зрізав їх на рогатку чи на свищик. І тільки тоді, коли пагін переріс найвищого лобуря, що жив у цьому кутку села, дерево якось напровесні вкрилося бруньками, з яких через пару місяців вигнали гілки, одна грубша за іншу. І не абиде, а так, щоби кожна з них і сама мала простір для зросту і не затуляла іншим світла. Але з часом замість у полюбовному шелесті поглинати даровану їм частку Сонця, гілки почали розгалужуватись, зазіхати одна на одну, пнутися де не слід, тертися бозна чим об казна що. В результаті все дерево із ідеальної, раз і назавжди відлитої скульптури перетворилося на якийсь вихор. На вибух. На сварку, в якій ніхто нікого не чує, всі гнуть свою криву лінію і вимагають соків та сонця. І це все на видноті, особливо взимку: кожен перелом, вигін чи наріст.

Але знаходяться глядачі, яким подобається весь цей хаос. Це, кажуть вони, не дерево, а симфонія. Втілена у біомасу музика. Найідеальніше з мистецтв.

З гущавини звисає тарзанка. Стара корабельна линва, яку діти використовують для стрибків в воду. Вони хапаються за неї руками й ногами (на кінці для опори зав’язаний вузол), розганяються, набирають висоту і у тій точці, де здається, що мотуз ось-ось обірветься, відпускають руки й летять прямо в річку. Хтось дригає при цьому ногами й вищить, хтось заплющує очі і затискає пальцями ніздрі, а є й такі акробати, що перекручуються у повітрі й заходять у воду не п’ятами, а головою вперед. Річка всіх їх заковтує, омиває й виштовхує назад на повітря. Хоча й не одразу, а ген отам, де кінчається пляж, бо тут дуже потужна течія.

Побачивши, як сільські діти стрибають з тарзанки, хлопчик теж хоче так. Батьки його відмовляють. Він біжить на кручу. Вони його зупиняють. Він проситься, вимагає, плаче і, нарешті, б’ється в істериці. Мама притискає його до себе й пояснює, яка страшна небезпека походить від дерева, від линви й від річки. Якщо йому зараз не прищепити страх, він все життя буде лізти в халепи.

На таких деревах, лякає вона сина, отакими мотузками вішали колись людей. Тому ніколи не підходь до нього. І не торкайся линви. Щоб вона тебе не обвила і ніде не затягла. Бо чим вище ти злетиш, тим нижче падати. І, коли заходиш в річку, тримайся берега, подалі від бистрини й чорториїв. Той, хто потрапляє туди, вже назад не вертається.

Мама змалку живе в страсі. Вона так щільно з ним зрослася, що, коли він раптом попускає свій зашморг, у неї починається паніка. Страх їй як вітчим. Не кревний, але близький родич, який дає їй притулок і захищає від світу. Й вона йому вдячна за це. Навіть любить його. її рідного тата забрали, коли їй ішов п’ятий рік. У ту ніч вона була у діда баби, й батько для неї тепер — не жива людина, а фотографія, яку і досі не можна нікому показувати. Він у неї — ворог народу.

Хлопчик не слухає маму і рветься до дерева. Батько вирішує застосувати інший підхід. Він питає у сина, ким той хоче бути. Заслуженим вчителем, як його баба? Майбутнім вченим, як тато (син не розуміє цього, але тато його щойно став аспірантом, без відриву од виробництва!)? Чи, може, бухгалтером, як мама?

Хлопчик каже, що хоче стрибнути з тарзанки. Як інші діти. Йому кажуть, що сільські діти до такого звикли. А ти можеш покалічитися. Скажи краще, ким ти хочеш бути?

Хлопчик каже, що льотчиком. Генералом і тричі героєм. Він буде літати скрізь і збивати фашистів.

Це, кажуть йому, дуже добре. Але всіх фашистів вже збито. А, щоб бути льотчиком, треба не стрибати з кручі, а вчитися, вчитися й вчитися. Опанувати всі правила, знайти таку позицію, з якої тебе ніхто не спихне у вир, і триматися її.

Он той дядько, без ніг, із сусідньої вулиці — бачиш — стоїть і хитається під сільпом? Не дивися на нього! Так він, мабуть, теж колись стрибнув у воду, а там була бомба. І от що з ним сталося!

Хлопчик починає плакати. Він тепер боїться річки і проситься додому, в місто, подалі від жахливої