Не кохай мене - Ольга Джокер

***
Спустившись униз, я очікувано не знаходжу автомобіль Ярослава.

Обходжу майже порожню парковку і гірко посміхаюся. І така смертельна втома накочує, що я сідаю прямо на бордюр і обхоплюю голову руками. Легені обпалює окропом, я намагаюся не розплакатися, але нічого не виходить – сльози бризкають із очей, а з грудей рвуться глухі ридання. Яр не дочекався мене. Так буває, мабуть, коли одружуєшся зі жалості та почуття обов'язку.

Можливо, Ярослав із Радмилою поговорив і щось для себе з'ясував. Зрозумів, що між ними сильні почуття. Набагато сильніше за обіцяні принципи. Я виявилася зайвою у цьому непростому любовному трикутнику.

- Дівчино, вам погано? - Запитує приємний жіночий голос.

Я витираю сльози тильною стороною долоні та піднімаю голову. Дивлюся на невисоку жінку у білому халаті. В руках у неї якісь швабри та ганчірки.

- Все в порядку. Зараз викличу таксі та поїду…

- Ви тільки з бордюру встаньте, — радить жінка. - На вулиці холодно, застудитесь. У нас у гінекології знаєте скільки дівчат молодих лежить через проблеми?

- Можу уявити.

Натягнуто посміхнувшись, я дякую жінці за турботу і встаю з місця. Мене трохи хитає зі сторони в сторону. Вечір так добре розпочинався! З якої миті все пішло не так? І чи можна було хоч якось запобігти такому?

Відкривши сумочку, я дістаю телефон і згадую, що Галя так і не передзвонила батькові. Сподіваюся, Роман Геннадійович не підніматиме паніку і не стане злитися. Подумаєш, заговорилися. Все ж таки алібі сестрі я надала максимально правдиве - можна видихнути.

Яскраве світло фар сліпить очі. Я відчужено дивлюся на автомобіль Ярослава і здивовано скидаю брови. Легкий вітер обдуває моє обличчя та висушує сльози. То вчасно! Тому що Жаров швидко виходить з автомобіля, навіть не заглушивши двигун, і прямує в мою сторону.

- Чому не подзвонила? - Запитує він, височіючи наді мною і впираючи руки в боки.

- Я думала, ти поїхав… — кажу у відповідь.

- Чого б це, Сонь? — хмуриться Ярослав. — Я ж сказав, що чекатиму.

- Але ж ти не чекав.

- У мене очі злипалися - від'їхав на заправку, щоб випити кави.

І начебто все дуже просто - не підкопаєшся, але черв'ячок сумнівів гризе зсередини.

Я насторожено дивлюся на Ярослава і не продовжую сперечатися. Зрештою, можна було заздалегідь зателефонувати йому і попередити, що ось-ось вийду. Скільки він чекав на мене? Годину? Півтори?

Сівши на переднє сидіння, пристібаю ремінь безпеки. Яр рушає з місця і потирає пальцями перенісся. Він справді втомився. Складний робочий день, а потім проблеми з моєю сестрою. Напевно, інший на його місці й зовсім не впрягався в цю справу.

- Як почувається Галя? - Запитує Жаров.

- Набагато краще. Дякую ще раз.

Слідує короткий кивок, ми зупиняємось на світлофорі. Яр нервово стукає пальцями по керму. У тому, що в нього відбулася якась важлива розмова з Радмилою, у мене майже не залишилося сумнівів. Параноя чи ні, але я навіть відчуваю від нього солодкий аромат парфуму.

- Санна, лікар, все зрозуміло мені пояснила. Сказала, що через декілька днів Галю випишуть додому. А я навіть забула запитати, скільки ми винні за операцію та перебування в одномісній палаті.

- Я обговорю із Санною це питання.

- Добре. Вона здалася мені тямущим фахівцем. Ви давно знайомі?

- Не дуже.

- Дуже вичерпна відповідь.

Яр коротко сміється. Видно, що він не надто налаштований на допит. Хто така Санна? Ким доводиться Радмілі? І навіщо остання приїхала до лікарні?

- Ми з Санною знаємо один одного трохи менше року, — пояснює Жаров. - Через спільну знайому.

- Ту, що стояла на ганку?

- Через неї, так.

- Ти не представив нас.

- Не бачу сенсу.

Я підтискаю губи і ковзаю на сидінні.

- Неозброєним поглядом було видно, що дівчина дуже сильно чекала на твою появу. І вона ніби засмутилася, що я була поруч.

Ярослав серйозніє, обстановка в салоні розжарюється до максимуму. Можливо, варто зменшити оберти, але мені хочеться вивідати з нього хоч якусь інформацію. Нехай навіть Жарова доведеться спровокувати.

- Я нічого не знаю про твоє особисте життя, - пояснюю свій інтерес.

- То, може, не варто нічого про нього знати? Га, Сонь? – відповідає Яр питанням на запитання.

- Чому?

- Логічно, що я не жив ченцем двадцять шість років?

- Логічно. Ти з нею... спиш?

Яр роздратовано видихає.

- У чому проблема, Соня? Говори відверто.

- Просто ти розповідаєш мені про якісь правила поведінки в суспільстві та з чоловіками загалом.

Про те, щоб я не сміла дискредитувати твоє ім'я... А у твою сторону це не працює, я вірно розумію?