Не кохай мене - Ольга Джокер

- Нема за що, - Санна розвертається, щоб піти, але біля дверей вимовляє: - Ах так, на майбутнє - години прийому у нас суворо з восьми до двадцяти. Сьогодні екстрений випадок, та й Ярослав попросив, тож я дозволила.

- Добре.

Санна прикриває двері, а я підходжу до Галі, яка ось-ось починає відходити від наркозу. Вона стогне і махає руками. Шкода її. Правда, шкода. За свої помилки та зв'язки з одруженим вона розплатилася сповна. А чоловік? Його теж покарають? Чи йому все зійде з рук?

Я сідаю на ліжко і намагаюся розібрати, чого хоче сестра.

- Води? — перепитую Галю. — Ні, води поки що не можна! Через годину!

- Мені погано, Сонь. Так погано… — ворушить сестрами губами. — Уві сні я бачила дитину, яку вбила. Вона плакала та тягнула до мене свої ручки. Хлопчик. Світлий, весь у батька.

Я закриваю рота долонею і хитаю головою.

- Я вчинила жахливо, Сонь? - Запитує Галя, відкривши повіки.

- Ти просила не засуджувати. Я не буду.

- У мене не було вибору. Батько б мене вбив.

- Я знаю, Галю. Ситуація дуже важка, навіть не уявляю через що тобі довелося пройти і що б я робила на твоєму місці.

Вона трохи посміхається і знову заплющує очі.

- Хто він, Галю? Може оприлюднити ім'я? Покарати чоловіка? Провчити?

- Мого коханого звуть Єгор Зміївський, — негайно відповідає Галя. - Пам'ятаєш його?

Я напружую мізки. Здається, він власник кількох продуктових магазинів у селищі та одного бару, в якому пристойній дівчині явно не місце.

- У нього двоє дітей та красуня-дружина. А ще вони в неділю відвідують церкву, — вимовляю тихо.

- Саме так. Так. Єгор дуже розлютився, коли я повідомила йому про вагітність. Він обіцяв, що перебуває у процесі розлучення з дружиною, і я повірила. Дурна, так?

- Усі ми трохи дурні, коли справа доходить до кохання.

- Я не хочу розголосу. Нічого не хочу. Тільки виїхати з селища. До біса все.

- Правильно, Галю, — відказую сестрі. — Виїдеш, почнеш нове життя. А зараз трохи поспи.

Я поправляю подушку і підтягую ковдру вище. Сестра засинає, а я натискаю кнопку виклику персоналу. Молоденька і жвава медсестра запевняє мене, що я можу сміливо їхати додому — вона завжди на підхваті.

На годиннику о пів на другу, коли я виходжу на ганок і вдивляюся в темряву. Погане передчуття прямо-таки тисне зсередини.