Роман крізь час - Люсі Лі

Маша

Сумно сидячи у приймальні перебираю купу документів, що треба було розглянути на наявність помилок та віднести на підпис, розмірковую над своїм положенням. 

Я переїхала жити до коханого чоловіка, він вже зробив мені пропозицію і через місяць в нас буде весілля моєї мрії. А я замість того щоб бігати по весільних салонах та вибирати собі весільне плаття, сиджу тут.  

Може дарма я наполягла на тому щоб продовжувати працювати. Треба було погодитися на пропозицію Максима і піти з роботи, щоб займатися лише собою, та улюбленою справою. 

"І яка ж в тебе улюблена справа, шкарпетки в'язати?", - вилізло із дальнього кута мого розуму, моя підсвідомість.

А і справді чим же я люблю займатися? 

Невже мені й зайнятися більше нічим як сидіти вдома та готовити коханому чоловіку їжу? Хоч би малювати мала хист, наприклад.., та де там. Та і характер у мене такий що не хочу я висіти на шиї у мужика, не для мене це. 

Невпинне бажання бути незалежною від чоловіка, хоч би він ще десять раз був мільйонером, все одно переважувало. Ну от така я принципова дурепа. 

Безрадісний потік моїх думок, несподівано перериває відвідувачка, що навіть не привітавшись входить до приймальні та, сміливо рушить у бік кабінету Максима.

– Я перепрошую, але вам кого? Бо якщо ви до Максима Вікторовича, то зараз до нього не можна, він зайнятий. - пробую зупинити нахабу, але та навіть на мене не дивлячись тягнеться за ручку дверей кабінету гендиректора.

– Мені, до Максима, можна завжди, — відкинувши важке чорне як смол волосся, тягне грудним голосом незнайомка. - У будь-який час дня та навіть ночі, - і виляючи округлими стегнами вона стрімко зникає за дверима кабінету Свердлова.

Трясця, що це зараз було? 

Лише чую, у вухах стукіт своєї щелепи що образно вдаряється об мій робочий стіл. Та ледь стримуюсь, щоб не рвонути за довгоногим стервом, щоб вчепитися у її нахабну пику. 

Чого ця, занадто шикарна, довгонога брюнетка, з модельною зовнішністю хоче від мого нареченого? 

Але ж я не якесь ревниве стерво, щоб кинувши свою роботу увірватись до кабінету де мій майбутній чоловік закрився на одинці із занадто, як на мій погляд, привабливою жінкою, та почати гамселити голубків. Але ж як хочеться за хамство, їй ребра перерахувати. Маю надію лише що Максим дуже швидко спровадить цю курку і мені не доведеться сильно нервувати. 

Нервово дриґаючи ногою, та забувши про всю термінову роботу, я втупилася у закриті двері кабінету гендиректора. Майже пропалюючи пекельним поглядом їх на крізь. 

В кабінеті у Свердлова брюнетка пробула хвилин десять, не більше, але й цього вистачило, щоб я остаточно себе накрутила до того стану, що готова була сьогодні ж від нього з'їжджати.

Та коли брюнетка виходить, стійко вдаю, що працюю, та зовсім не зважаю на неї. Камери в приймальні ще ніхто не скасовував, а бути захоплений на гарячому не дуже хотілося. Бо якщо подивлюся на неї, неодмінно зірвуся. 

– Так ти нова секретарка Максима? - несподівано, застигши у виході, обертає до мене своє породисте обличчя довгонога.

– Не тільки, я ще і його наречена, — невдоволено підтиснувши губи, випалюю незнайомці. 

– Та невже, — здивовано підіймає тонкі брови, та розтягує губи у глузливій посмішці. - Наречена що працює секретаркою? Ха, насмішила ти мене. 

– Не бачу нічого в цьому смішного, це був мій вибір, — низько опустивши підборіддя, дивлюся на нахабу із під лоба. 

– Смішно те, що ти зараз видаєш себе за наречену свого боса, бо Макс ніколи б не обрав таке опудало як ти, — пирхає чорнооке стерво, і кинувши на мене зневажливий погляд, із задоволеною пикою нарешті покидає приймальню. 

От зараза така. Ледь тримаюся, щоб не закотити скандал, бо ще не вирішила кому довгоногій курці, чи майбутньому чоловіку - зраднику. 

Хай навіть він не був пійманим на місці злочину.  

Та щоб остаточно мене добити, через п'ять хвилин, зі свого кабінету виходить Максим. З дуже, ну дуже задумливим обличчям. Та замість того щоб пояснити мені що це зараз відбулося, і хто це нахабне стерво, він навіть не дивлячись в мою сторону повідомляє, що додому мене відвезе Тимофій, бо в нього якісь невідкладні справи. І щоб його не чекала, бо він буде пізно. 

І тільки я відкрила рота, щоб спитати - чому? Його і слід простиг.  

Коли після важкого робочого дня, нарешті потрапляю до дому, то попри сильну втому вирішую не лягати та все-таки дочекатися Максима. Бо точно знала, поки не поговорю із ним стосовно сьогоднішньої події не зможу заснути. 

Та мабуть, мій організм вважав інакше, і десь через дві години мук я все-таки заснула. Та так міцно що навіть не почула, коли Максим прийшов ночувати. 

А коли прокинулася вранці його вже не було поруч. Мабуть, вже встав. Схопившись, радісно по шльопала на кухню. Максим часто у вихідний день готував мені зранку каву. І я, як завжди, сподівалася застати чоловіка на кухні чаклуючому над туркою. 

Але не у вітальні, не у спортзалі його не виявилося. 

Злякавшись кинулася одразу набрати йому на телефон, але вчасно зупинила себе. 

Зрештою, невже я не довіряю своєму майбутньому чоловікові? Достатньо було на горизонті з'явитися спокусливій жінці, як я вже почала себе накручувати, до стану нервового зриву. 

Ні так не піде. 

Максим гарний, заможний чоловік і мені рано чи пізно довелося б зіткнутися із конкуренцією. Та я завжди повинна пам'ятати, він обрав саме мене, а не тих інших. 

Так я себе заспокоювала десь до обіду. Намагаючись відкинути всі неприємні думки, почала готувати нам із Максимом їжу. Бо вже за звичкою, Ніну Матвіївну ми відпускаємо на вихідні до онуків. А я намагаюся частіше балувати свого коханого, стравами власного приготування. 

Через деякий час мені все-таки вдається відволіктися від нав'язливого хвилювання за Максима. Тому підтанцьовуючи під кліп Шакіри, повністю поринула у приготування їжі. 

Після обіду Максим знову не з'явився. Тому дарма що спробувала відволіктися, бо пекуче почуття тривоги все-таки почало закручуватися тугим джгутом в грудях.