Роман крізь час - Люсі Лі

Стиснувши стегна, напевно залишаться сліди, із силою вбиваюся в гаряче вузьке лоно. Намотавши на руку довге каштанове волосся, допомагаю крихітці зловити мій ритм. 

Та на довго мене не вистачає, від сильного збудження, кінчаю буквально через кілька хвилин після Маші. Коли отримую останню розрядку, все одно не відпускаю кохану від себе, та притискаю щільніше. Хочу довше знаходиться поруч, вдихати запах її збудження, відчувати жар ніжної шкіри, чути як відновлюється дихання, що збилося. 

Зачепивши пальцями за підборіддя, змушую кохану подивитися мені в очі.

– Досі не розумію як прожив без тебе всі ці роки. І тепер не можу уявити життя без тебе. Без твоїх очей, посмішки, ніжного голосу, — хриплю на вушко, і Маша задоволено посміхається. 

Розгорнувши до себе обличчям сильніше притискаю до грудей, в неї аж ребра тріщать. Так і сидимо, доки зі ступору нас не виводить голосний стукіт у двері. 

Схаменувшись Маша, смішно схоплюється з моїх колін, та вибравшись з моїх рук починає злякано метатися кабінетом. При цьому намагаючись привести свій одяг до ладу. Це дуже смішно, бо у спішці в у неї погано виходить щось зробити. 

Стримуючись, щоб не засміятись вголос, знову відкидаюся на спинку крісла, щоб із задоволенням спостерігати за тим, що відбувається. 

Маленька знову забула, що в мене є негласне правило, ніхто не може увійти до мого кабінету без дозволу. А його я зараз не давав, тож нехай там, хоч сам чорт прийшов по мою душу, зараз я хочу бачити й насолоджуватися, тільки своїм Ангелом.