Няня для тирана - Ая Кучер

Мені так і не вдається заснути. Лежу кілька годин,  тупо витріщаючись у стелю. У голові пусто.

Я не відчуваю себе задоволеним. Мені здавалося, що коли трахну Аріну, все пройде. Бажання, думки про неї. Але нічого не змінилося. Тільки тепер мені хочеться ще сильніше. Дорвався,  і потрібна нова доза.

Раніше думав, що просто спати разом хочуть лише імпотенти. Але з Аріною правда хочеться спати. Обіймати, втискаючи в ліжко, вдихати запах волосся та кави. Вона тепер пах немає моїм гелем, мною. Стала ще ближчою.

Бляха. Це якась маячня, ванільна і дівчача. Але при цьому не можу витравити її зі своєї голови.

– Клик! – маленький вихор уривається до кімнати. – А ти ще спиш?

– Ні, - підвожусь з ліжка, оглядаючи Алека. – Де твоя мати?

– Мама читає. А мені стало нудно.

Малий крутиться у злі мене, чекаючи чогось. Ці два дні він практично не докучав, малював чи грав у телефоні та був десь на тлі, зрідка маячив.

А зараз, мабуть, зовсім нудьгував і вирішив знайти собі компанію.

Я відстійно лажу з дітьми. Вони набридливі,  примхливі й часто занадто розпещені. А ще по-дитячому непередбачувані. Якщо дорослих можна зрозуміти, з дітьми все складно.

– І ти хочеш, щоб я розвеселив тебе?

– У мене є настілки. І дуже клуті тлансфолмели, - гадаю,  він каже про трансформери. – І мій улюблений містел Тоні, хочеш,  я вас познайомлю?

– У мене багато роботи, вибач, малий.

– Гаразд.

Малий зітхає, опустивши голову,  і плететься до виходу. Я уважно стежу за ним. Не грає у спробах маніпулювати мною. Навряд чи, звичайно, п’ятирічка знає про саме слово «маніпуляція», але мало що. Алек спокійно прийняв відмову, засмутився, але не просив. Мені варто зайнятися рахунками Кулі, в яких мені щось здається підозрілим. Але дитина виглядає таким засмученим...

Дідько.

– Алек, почекай.

– Так?

Малий розгортається без будь-якої надії в очах, ще раз підтверджуючи мою думку.

У будь-якому випадку Алек важливий для Аріни. А вона важлива для мене, нехай я ще не розумію,  що з цього вийде. Але надіслати все нахуй я завжди встигну, а поки що можна більше дізнатися про мале.

– Я буду внизу за кілька хвилин. І зіграємо в якусь із твоєї їхньої настілки.

– Ула!

І він несеться вниз, щось вигукуючи. Іноді мене вражає,  як у таких малявках може бути стільки енергії.

Гаразд, один день можна провести без роботи, нічого не станеться. Все одно чекаю інформацію щодо Баширова від Лютого. А з дрібними дорученнями мої хлопці впораються самі.

– Ранок.

Я ходжу на кухню, спостерігаючи, як Аріна снідає, не відриваючись від конспектів. Вона підіймає на мене погляд і покривається рум’янцем. Сподіваюся, на мене зараз не чекають мови про те, що наш секс був помилкою і вона шкодує про те, що сталося.

Тому що я ні краплі не шкодую.

– Доброго ранку. Я думала, що ти ще спиш.

– Ну, вранці я підбадьорився досить сильно, щоби більше не засинати.

Аріна червонішає ще більше, намагаючись сховатися за довгим волоссям. Я прибираю локони й опускаюся поцілунком туди, де б’ється вена. Мене не відштовхують із криком. Вже добре.

– Алек десь поряд, - шепоче, наче нас підслуховують.

– Причина лише в ньому?

Відповідай, мала. Тому що мені треба розуміти, чи втечеш завтра з новими криками, щоб я відвалив. Або ввечері заберешся в моє ліжко і перевернеш ранкову пристрасть.

– Ні. Я просто розгублена, в моїх планах не було траху з тобою. Дай мені час все обміркувати, добре?

Ні, жодних роздумів. А то накрутить собі чого-небудь: або любов до гробу, або пошле відразу. Жоден з цих варіантів мене не влаштовує.

– Арін.

– Лава!

Алек бігає в кімнату, хапає Аріну за руку і тягне за собою на диван. Дівчина навіть не пручається,  полегшено зітхаючи. Ну ні, то просто я не дам тобі уникнути розмови. Малий колись вирушить спати чи гуляти. А я зачекаю.

– Клик, лава!

– Лава? – я зовсім не розумію, про що він каже.

– Клик, підлога – це лава. Ти повинен стояти на меблях, щоб лава тебе не дістала. Якщо торкнешся підлоги – програєш.

– Але якщо тут довкола лава, то чому вони не плавлять меблі, підлогу та й увесь будинок?

– Ти дулний? Бо як інакше нам вижити?

– Олексію! Не можна називати людьми дурнями.

– Але ж він дулний, отже,  можна. Я ж плосто кон-ста-ту-ю факт.

Я кілька секунд спостерігаю за ними, але потім розумію, що легше прийняти правила безглуздої гри, ніж сперечатися з дитиною. Заскакую на крісло і чекаю, що буде далі. Просто застрибнути на поверхню та чекати? Що за дурниці?