Втекти від долі - Дана Лонг

– А ти хоч розумієш своїми курячими мізками, що твоя самодіяльність могла коштувати тобі життя? І лежала б сьогодні поруч зі своєю подругою. У тебе що, язик відвалився б розповісти мені все раніше? – Влад зараз настільки злий, що мені здається, ще трохи і він спопелить мене поглядом.

Він різко встає з-за столу і прямує у вітальню, я ж залишаюся на своєму місці. Минає близько десяти хвилин, і він повертається до їдальні, бере мене за руку і веде у вітальню.

У каміні потріскують дрова. Ми розташовуємося на килимі поруч із ним, і Влад саджає мене до себе на коліна, міцно обійнявши за талію.

– Якщо я тебе втрачу...

Він міцніше стискає мене у своїх обіймах і притискається губами до мого волосся.

– Це все зайшло занадто далеко. Ти мала одразу розповісти мені все, ще коли вона прийшла до тебе з погрозами. Чому ти цього не зробила? – він заправляє мені волосся за вухо і ніжно ковзає пальцями по щоці.

– Я не вірила в те, що вона всерйоз щось зробить. Я думала, це просто порожні погрози ревнивої жінки.

– Більше ніколи і нічого не приховуй від мене. Ти зрозуміла? – він грізно дивиться на мене, і я киваю у відповідь.

– Вибач, що не розповіла раніше.

– Якщо ми разом, значить і всі проблеми вирішувати ми теж будемо разом, тому більше ніякої самодіяльності. Ти бачиш, до чого призвела ваша з Елею скритність?

– Що ж тепер робити?

– Потрібно обміркувати все як слід. Доказів її провини у нас немає, тому пред'явити звинувачення їй ми не можемо. Я зателефоную одній людині, і ми подумаємо, що можна зробити. А ти будь обережна. І я все ж таки наполягаю на тому, щоб ти переїхала до мене.

– Давай не зараз. Поговоримо про це пізніше.

– Яка ж ти вперта.

– Є трохи.

– Трохи? – він здивовано піднімає брову і усміхається.

– Владе... є ще дещо, про що ти маєш знати.

Я відчуваю, як напружилося його тіло в моїх обіймах.

– Річ у тім, що одного разу Реґіна приходила до мене додому і говорила про те, що твоя дружина загинула не просто так. Вона натякала, що це ти вбив її, нібито через ревнощі.

Я бачу, як темніють його очі. Влад задумливо відводить погляд убік і щільно стискає щелепи.

– Ти їй повірила. Адже так? З цієї причини ти так довго не хотіла зі мною бачитися, уникала? Але ж я розповів тобі, як усе було насправді, нічого не приховуючи. Чому ж ти не повірила мені?

– Вибач мені. Вибач, що не довіряла тобі. Мені дуже соромно за те, що підозрювала тебе у вбивстві Марти. Реґіна наполегливо намагалася переконати мене в цьому.

– Не потрібно вибачатися, – Влад охоплює долонями моє обличчя і проходиться великим пальцем по моїй нижній губі. – Реґіна буває часом такою переконливою, що будь-хто повірить.

– Отже, ти не сердишся?

– Анітрохи, – він обпалює своїм гарячим подихом мої губи і ніжно цілує мене.