Роман крізь час - Люсі Лі

 - Який ще хлопець? , - здивовано перепитую. – Ти зараз про Олексія? Так він мені не який не хлопець… - коли це говорю, то бачу як ще більше темніє обличчя Максима. І дійсно що я зараз верзу. Замість того щоб пояснити що відбулося насправді, чомусь верзу якусь нісенітницю. – Тобто я не це хотіла сказати, — під тяжким поглядом боса, зовсім гублюся. 

– А що ти хотіла сказати?

– Дякую, — випалюю на одному диханні. – Я хотіла сказати, дякую, що врятував мене, як би не ти, я б не знаю чим все це закінчилося. 

– У сенсі, ти хочеш зараз сказати що весь цей час не мала стосунків з Олексієм, та не ходила з ним на побачення? 

Біс його, звідки він про все це знає. А так звісно Темний, щоб йому.

– Так,  тобто ні, – розгублено відкриваю рота, та розумію що бити нічим. Бо я дійсно у спробах відволіктись від нав'язливих думок про свого шефа, ходила на побачення з людиною яка взагалі мені не подобалася, як чоловік, а зараз і як людина. Тепер зрозуміло чому більше Максим не робив спроб зблизитися, адже я сама все зіпсувала.