Роман крізь час - Люсі Лі

Маша

Олексій, попри мій супротив весь вечір намагався затиснути мене в затишному куточку, щоб поцілувати. Але я всіляко виверталася, активно демонструючи своє небажання, переступати  з ним межу френзони. Та на мій  жах, ще більше розбурхувало бажання вже не зовсім тверезого чоловіка.

Але незважаючи ні на що, перед усім мене хвилював, не мій прилипливий залицяльник, а Максим Вікторович, який після полум'яної мови в урочистій  частині заходу кудись зник. І як я не намагалася вивідати де зараз бос, чомусь ніхто про це не знав. 

Вкотре змившись від нав'язливої уваги Олексія, сумна я, сиділа одна за столиком і пьяненько колупала вилочкою в рибному салаті розмірковуючи над тим як вкотре зі мною несправедливо поступила доля. Змусивши мене загорітися почуттями до того чоловіка, з яким у мене немає жодних шансів бути разом. І чому я не можу так просто кинутися в вир відносин з Олексієм? Чому завжди я шукаю такі важкі шляхи до щастя. 

За цими  тяжкими думками не одразу помічаю як до мене підходить один зі співробітників. Зараз не пам'ятаю його імені, руденький такий, здається з відділу статистики. Та повідомляє  що Олексій  дуже перебрав з випивкою та дуже погано себе почуває. Тому мені конче необхідно бігти другові на поміч, попри те що він в чоловічому туалеті.

Природно, почувши що друг у біді навіть не розмірковуючи стрімголов  біжу на допомогу.

Забувши про рамки пристойності, що це  туалет для хлопчиків, практично вибиваю вхідні двері  вбиральні. Та тільки опиняюсь у середині, розгублено завмираю, бо приміщення вбиральні виявляється пустим. 

Може йому стало настільки погано, що він зараз лежить без тями в одній із кабінок? 

Та не заглядати  ж мені в кожну? Напружено озирнувшись довкола починаю гарячково вибирати в якій із кабінок може бути Олексій. Не стукати ж в усі поспіль.

І тільки я  набрала повні легені повітря, щоб гукнути Олексія, як чую за спиною його, хрипкий  розв'язний голос.

 – Я думав, ти вже не прийдеш, крихітко. - задоволено тягне чоловік мені на вухо. 

Різко обернувшись бачу недобру усмішку на п'яному обличчі. 

– Льоша, з тобою вже все гаразд? - хрипко перепитую, роблячи два кроки назад від нього.

– Майже, – повідомляє мені цей брехун, та знову робить крок до мене. - Тільки не вистачає для повного щастя, кохання.

– У якому сенсі? - злякано скидаю на чоловіка погляд, та руками намагаюся намацати щось важке. Але, як на зло, за мною  лише гладка стіна, в яку зрештою я й впираюся спиною. 

Виставивши вперед  долоні, намагаюся відштовхнути нав'язливого кавалера. 

– Не пручайся, просто розслабся, та отримуй задоволення, — близько нахилившись до мене, шепотить мені в губи. 

Але  я від переляку замість того щоб покликати на допомогу, просто зіщулившись заплющую очі. 

Через хвилину відчуваю на своїх губах неприємний липкий поцілунок Олексія, а ще через мить він зникає, і я чую глухий удар і хрипкий стогін. 

Розплющую очі із жахом бачу як наді мною височить Макс, з перекошеним від злості обличчям. А внизу з розбитою пикою і схоже в повній відключці лежить Олексій.

Бог мій, уявляю що Максим міг про мене подумати, адже я замість того щоб відштовхнути покидька просто заплющила очі. Напевно Максим подумав що у мене з Олексієм роман. 

– Максиме, ти не так все зрозумів, — схаменувшись, роблю спробу виправдатися перед чоловіком.

– Пробач, — чоловік блискає на мене потемнілим від люті поглядом. – Це, мабуть, я не так тебе зрозумів. Більше не буду лізти до твого життя, Машо, — з цими словами, мій бос  різко розвертається і просто йде геть. 

Не маючи снаги одразу допетрати, що він насправді мав на увазі, на повному автоматі біжу за ним. Та вузьке плаття, та високі підбори не дають можливість мені швидко пересуватися. Тому майже одразу гублю чоловіка зі свого полю зору. 

Добре  що одразу помічаю міцну і високу постать голови його охорони.

– Тиме, ти не бачив куди зник Максим, е-ем  Вікторович? -  намагаюсь плутано пояснити чоловікові навіщо шукаю боса.

– Бачив, — зрозуміло хмикнувши киває на двері у віп-кабіну. 

Переводжу погляд на оббиті звукоізоляційною тканиною двері й невпевнено завмираю, розгублено дивлячись на Тимофія. 

– Ну чого ти Гордєєва застигла, проходь вже, — насмішкувато пирхає Темний. – Розповіси Максиму Вікторовичу чим займалася із комп'ютерником у чоловічій вбиральні.

– А ти звідки…? - розгублено шепочу.

– Я все знаю, — кидає самовпевнено у відповідь цей нахаба і різко відкриває мені двері в приміщення кабінки.

Коли  заходжу у середину одразу натикаюся на похмурий погляд спідлоба, майже чорних очей Свердлова.

Максим поважно сидить на одному з чорних шкіряних диванів і підливає собі з пляшки віскі. 

Не сказавши ні слова,  мовчки беру ще одну чисту склянку, кладу туди лід і підставляю для того, щоб він і мені налив. 

– Може тобі вже досить на сьогодні? - скидає смоляну брів шеф. 

– Що мав на увазі, коли казав, що тепер не будеш лізти до мого життя, ти що звільняєш мене? 

Чоловік наливає мені майже повну склянку при цьому не перериваючи зорового контакту. Під цим поглядом починаю повільно тліти. Навіть повітря в приміщенні здається наелектризувалося від напруги що несподівано виникла між нами. 

– Ні, — хрипко карбує.

– А що  тоді?  — зглитнувши, для бадьорості роблю ковток пекучої рідини  й природно одразу закашлююся. 

Бос дбайливо простягає мені шматочок лимона, який я не розмірковуючи беру ротом з його рук, та ненароком чіпляю губами сильні довгі чоловічі пальці. 

Вмить очі Максима загоряються і в них спалахує відверте бажання. І я на секунду відчуваю себе кроликом у лігві справжнісінького удава.

Відкривши рота, роблю спробу виправдатися. Розтлумачити своєму босу, що те що він бачив хвилину тому у чоловічій вбиральні, зовсім не те що можна було подумати. Але не встигаю

– Вибач, що завадив тобі цілуватися із моїм комп'ютерником, сподіваюся твій хлопець не сильно постраждав? - опершись на спинку дивана, чоловік пронизує мене хижим поглядом, але його голос звучить зараз так відсторонено і глухо, що ним можна заморозити.