Твій на місяць - Анастасія Соловйова
— Пробач, я говорю жорстокі речі, зате правдиві, — стримано вимовляє Роман, хоча на його обличчі виступають жовна. — Сподіваюся, ти не надумала звинувачувати себе в тому, що сталося?
— Ні, я знаю, що вчинку Ярика немає виправдання. Але все одно не можу зрозуміти, чому його підтримав навіть батько. Я ж його рідна дочка, — мій голос зривається і тремтить нервовим акордом.
— Вважай це поганим проявом чоловічої солідарності. Так простіше: підтримати представника своєї статі, звинувативши у всьому жінку. Може, твоєму батькові було наплювати на ситуацію, що склалася, а можливо, він з тих людей, хто схильний звинувачувати жертву в зґвалтуванні і виправдовувати все вигаданими чоловічими інстинктами. Ти взагалі не маєш про це думати. Деякі вчинки людей настільки мудацькі, що їх не зрозуміти нормальній людині.
— Мозком я це усвідомлюю, але все одно іноді прокручую в голові минуле, аналізую, розкладаю по поличках — і потім мені сняться кошмари. Рідко але буває. Тоді прокидаюся в холодному поті: уві сні я не знаходжу рятівних ножиць.
Я тягнуся до Романа, обвиваю його шию — ми повільно опускаємось на ліжко, обійми не розмикаються. Я дихаю йому в плече, проводжу руками по м'язистій спині, а його долоні стискають мою талію, губи шепочуть якісь слова втіхи. Ми стикаємося усіма частинами тіла: руками, грудьми, стегнами і ногами, але в цьому єднанні немає нічого вульгарного чи еротичного — дві самотні людини знайшли одна одну і хоча б фізично, нехай і не повністю, але з'єдналися, розчинилися, зникли в обопільній ласці. У цей момент я справді не відчуваю бажання, лише ніжність та вдячність.
— Сьогодні ти побачиш виключно щасливі сни, я буду поруч, оберігати тебе, — чую крізь гомін у вухах. Тепло розливається тілом.
— Дякую, — бурмочу я. — Ти сказав те, що я хотіла почути.
Очі печуть від пролитих раніше сліз, від сухості та недосипання минулих днів. Тіло Романа, притиснуте до мене, таке гаряче і рідне, я вбираю кожну секунду, проведену в його обіймах, вдихаю знайомий аромат одеколону, горю і літаю над землею. Якоїсь миті повіки важчають, і Роман, немов відчуваючи мій стан, вимикає світло. Кімната поринає в абсолютну темряву: жалюзі на вікнах закриті, тому відблиск від місяця або ліхтарів не проникає до приміщення. Здається, я торкаюся губами Романової шиї — і провалююся в тягучий сон.
Останнє, що я пам'ятаю, — лагідний, трепетний поцілунок, що застиг на моїх розпалений губах. А може, мені він тільки сниться. Хто знає, зв'язок із реальністю крихкий і ненадійний.
