Не кохай мене - Ольга Джокер

***
Кінчики пальців поколює від нетерпіння.

З чого я узяла, що саме на сторінці у Міли знайду відповіді на питання про особисте життя Ярослава? Чому саме вона? Чому погляд зачепився за її аватарку? Тому що дівчина лише поставила лайки на всіх фотографіях Ярослава? Але ж це нісенітниця!

Проте я відкриваю сторінку Міли. Там трохи більше двадцяти публікацій, і на кожній фотографії вона одна.

Збільшую першу фотку і відразу ж наголошую, що дівчина дуже красива. Причому її краса не викликає жодних сумнівів. Це як аксіома, яка не потребує доказів. Констатація факту. Таку, як вона можна кохати? Безперечно!

У Міли тонкі та витончені риси обличчя, пухкі губи та великі зелені очі на пів-обличчя. Густе світле волосся, струнка фігура. Чудовий смак на вибір одягу та аксесуарів. Дівчина виглядає природно. Не виникає відчуття, що, перш ніж стати красунею, вона побувала на столі у найкращих пластичних хірургів та косметологів.

Кожна фотографія змушує мене затриматися на кілька хвилин. Міла безперечно не потребує грошей. Дорогі ресторани, автомобілі та подорожі. Хочеться хоча б на секунду подивитися, хто стоїть за кадром. Хто робить усі ці чудові знімки? Можливо Ярослав? Чи я знову собі щось придумала?

У кімнату стукають у момент, коли я закінчую перегляд останньої фотографії, де Міла в купальнику. Плоский живіт, тонка талія і непристойно великі груди. У цій дівчині є хоч якась вада? Це риторичне питання, навіть якщо її та Яра нічого не пов'язує.

Не чекаючи моєї відповіді, Жаров відчиняє двері і завмирає на порозі кімнати.

- Не спиш? Я замовив доставку їжі.

- Не сплю. Дякую, зараз йду.

Яр багато розмовляє під час обіду. Це організаційні моменти, нічого особистого. Видно, що він намагається спростити мені життя. Жаров просить, щоб я подумала про повернення до навчання, як тільки пройду мінімальний курс реабілітації. Я відповідаю, що добре подумаю над цим.

Потім Яр розповідає, що замовив триразову доставку їжі. А ще повідомляє, що кілька разів на тиждень квартиру прибирає помічниця. Мені навіть напружуватися не треба. І це одночасно дивує та засмучує. Можливо, одного разу, після важкого робочого дня, я хотіла б порадувати Яра смачною вечерею. Але навіщо, якщо приїжджатиме доставка?

Наступний день я зустрічаю з божевільним хвилюванням. Встаю рано. Приймаю душ, укладаю волосся і підфарбовую вії. Сьогодні перший день реабілітації. Як він пройде? Чи вийде у мене? Чи така я сильна, якою здаюся Женьці?

Яр не снідає. На ходу п'є каву та пропонує мене підвезти. Я відмовляюся, бо хочу прогулятися пішки. Без милиць, дуже обережно.

На вулиці весна у самому розквіті і тільки в місті я помічаю, яка вона чарівна. У селищі все було оздоблено сірими бляклими фарбами. Я намагалася не з'являтися на вулиці, бо в обличчях перехожих бачила неприємний мені інтерес. Тут нікого не хвилює, чому я шкутильгаю. Чому зупиняюся посеред дороги, щоб перепочити. І це надихає. Реабілітолог радісно зустрічає мене у кабінеті та детально розписує процедури на цей тиждень. Магнітотерапія, термотерапія, вправи ЛФК, уколи та лікувальний масаж. Домашнє завдання також додається.

- Нічого страшного та складного. Правда, Софіє? - Запитує Сергій Іванович, мені підморгнувши.

- Мабуть, ви маєте рацію.

- Головне, не опускати руки, навіть коли здається, що все безглуздо.

Перші три дні пролітають на куражі. Я багато читаю, спілкуюся з Женею та займаюся. Вечорами зустрічаю Ярослава після роботи. Він щоразу розпитує, які у мене успіхи. Захоплено вислуховує і навіть жодного разу не позіхає!

А одного вечора ми разом дивиться фільм у вітальні. Поряд, на одному дивані. Близькість Ярослава, як завжди, обеззброює і робить мене максимально вразливою.

На величезному екрані плазми показують бойовик. Я обожнюю бойовики і терпіти не можу мелодрами. Коли ми з Жекою зустрічаємося у неї вдома, і вона включає щось розпіарене, то, клянуся, до середини фільму я засинаю.

Бойовичок же бадьорить. Або присутність Яра. Не знаю. Наприкінці фільму ми з Жаровим ділимося враженнями та розходимося по кімнатах, домовившись, що днями подивимося щось так само.

На четвертий день я наважуюсь приготувати найпримітивніше печиво до чаю. Мати завжди говорила, що в мене руки ростуть із одного місця. Але я все ж таки ризикую. Знаходжу в інтернеті рецепт, приступаю до приготування.

Яр любить солодке, адже він балуваний маминою майстерною випічкою, але в мене немає планів його вразити. Просто ми включимо фільм і розташуємося за вечерею перед телевізором. Сподіваюся, у Жарова немає пункту, що трапезувати бажано на кухні.

Коли Ярослав не приходить ні о восьмій, ні о дев'ятій вечора, я чомусь починаю переживати. Чи все в порядку? Якщо так, то чому не застеріг, що затримається? На мобільний не наважуюсь дзвонити, бо не знаю, як це виглядатиме зі сторони. І як це інтерпретує сам Яр. Не хочу, щоб мені вкотре вказали на моє місце.

О десятій годині я йду до себе в кімнату, не спробувавши ні шматочка трохи підгорілого печива. Я читаю книгу, потім беру телефон до рук. Від нудьги, і щоб відволіктися, гортаю стрічку новин соціальних мереж.

Помітивши нову сторіс у Міли, буквально б'ю себе по руках. Якого біса, Соня? Навіщо тобі це? Чому ти й досі від неї не відписалася? Але все ж таки тисну на іконку дівчини.