Ангел для боса - Джулія Рейвен, Марісса Вольф

- Чого??? - я намагаюся сфокусуватися на вмираючій рідній жінці, але мене відволікає коханка, що жметься до мене. Я психую і легенько відштовхую Лоліту. - Антоніно! Антоніно?! - продовжую кликати, але відповіддю мені тільки неясний шум, а потім дзвінок переривається.

Я починаю нервувати ні на жарт. Набираю номер Антоніни, але чую лише довгі гудки. Знову та знову.

Я хапаю з підлоги свій одяг та, як є, вибігаю на сходову клітку. Позаду щось кричить Лоліта, але я не звертаю на коханку жодної уваги.

Антоніна Анатоліївна вже давно замінила мені маму. Саме тому градус хвилювання в мені захльостує ніби цунамі.

Кинувши марну спробу додзвонитися до ейчара, я в психах б'ю по кнопці ліфта, що повзе до мене аж занадто повільно, і набираю номер одного зі знайомих спеців:

- Олегу, привіт! Особисте прохання, - промовляю скоромовкою. Довго розпалюватися не можу - згоряю від жаху, що зароджується в душі. - Я тобі зараз скину номер телефону, пробий місцезнаходження. Це критично терміново.

- Ок. Чекаю, - вимикається хлопець.

Я пересилаю йому контакт Антоніни та вихором вбігаю в ліфт, що нарешті приїхав. Дивлюся на себе напіводягненого в дзеркало і нервово проводжу рукою по їжачку розпатланого волосся.

Потім, схаменувшись, натягую на себе сорочку, яку до цього тримав у руці, і не заправляючи пом'яту тканину в штани, накидаю на себе піджак. Пару секунд до зупинки підйомника я роздратовано барабаню пальцями по корпусу телефону. Чекати на зворотний зв'язок від Олега з кожною миттю стає все важче.

Нарешті мобільний оживає. Одночасно з тим, як роз'їжджаються двері ліфта, я миттю проводжу вгору по екрану, приймаючи дзвінок.

- Вікторе, готово. Адресу відправив. Ще щось потрібне?

- Ні, - рвучко відповідаю. А потім, схаменувшись, що зажав хлопцю як мінімум просту людську подяку, додаю. - Дякую!

- Прошу, - чую у слухавці. – Для тебе завжди. Ти ж знаєш.

Я знаю. Якось дуже допоміг йому, з того часу ми іноді обмінюємося послугами. Безкоштовно, звісно.

- До зідзвону, - відбиваю дзвінок і залажу до месенджера.

Вирулюючи з Лолітиної парковки, я смачно лаюся. Номер Антоніни Анатоліївни визначився у чорта на болоті. Якого хріну вона там забула?

Гоню на всіх парах, ігноруючи гудки та світлофори. Мені немає діла до всього навколишнього світу. Тільки швидкість та телефон Антоніни – я постійно намагаюся додзвонитися до ейчара.

Влітаю до дворика біля якоїсь халабуди, до якої мене привів навігатор. Вилітаю з машини і застигаю бовваном.

Антоніну Анатоліївну дбайливо заносять на ношах усередину автомобіля швидкої допомоги. Встигаю зауважити, що на оточуючих Антоніна взагалі не реагує.

Кидаюся туди з усіх ніг. Що взагалі тут відбувається?

- Ой, - чую поряд розгублений голос. - Вікторе Сергійовичу...

Зір фокусується на чомусь крім лікарів та Антоніни слабко, але жіночий тембр мені здається невиразно знайомим.

Повертаю голову і офігіваю:

- Ангеле?! А ти тут якого хріну? - складно контролювати свою мову, коли жінка, ближче за яку в тебе нікого немає на світі, перебуває у відключці.

- Та ми тут... - ще один знайомий голос відволікає мою увагу. Кір. А він тут якого?..

- Похріну, - перебиваю, залишаючи їх за своєю спиною.

Підлітаю до лікарів, уточнюю, що з моєю Антоніною. Нахабно брешу, що я родич, і збираюся їхати до лікарні. Адже за документами не доведеш.

- Я теж... - неголосний схлип уривається в машину разом із секретаркою, що забралася сюди ж. — Адже це я... винна... Вікторе Сергійовичу... я така винна... Це я... її... майже вбила...