Ангел для боса - Джулія Рейвен, Марісса Вольф

Що ж... може і мені час тоді... Лола теж притулитися до мене зможе. На якийсь час, звісно. На постійно я не готовий. Терпіти жінку довше, ніж ніч та ранок – це не до мене.

Повідомляю Лоліті, що вже виїжджаю, і дійсно залишаю своє робоче місце.

З жалем думаю про те, що моя коханка не вміє готувати, а це означає, що на мене знову чекає ресторанна доставка. А я б із задоволенням борщичка домашнього навернув. Його, щоправда, я можу скуштувати зараз досить рідко. Коли мама була жива, то вона із задоволенням готувала мені мою улюблену страву. А зараз цю смакоту я можу скуштувати тільки в Антоніни Анатоліївни. І хоча вона постійно запрошує мене в гості, але з моєю зайнятістю зробити це частіше, ніж раз на півроку - практично нереально.

Під'їжджаю до будинку Лоліти і паркуюсь на своєму персональному місці (так, у мене на парковці коханки є своє місце). Нарешті, я зможу зняти напругу, що утворилася в мені з появою Ангела.

Щоправда, замість Лоліти я чомусь уявляю свою секретарку. Згадую її бархатисту ніжну шкіру, шалено приємний запах, апетитні форми та витончені вигини.

Заводжуся настільки, що тільки-но Лола відчиняє двері, я ривком притискаю її до стіни. Коханка, треба віддати їй належне, не губиться і починає зривати з мене піджак, розстібати сорочку. На ній з речей тільки акуратні домашні капці, а ось на мені куди більше одягу.

— Вікторе… телефон… — шепоче Лола з придихом, і я не одразу розумію, що вона має на увазі.

Втім, я й не відразу розумію, чому тут зі мною Лоліта, адже в думках моїх тільки зухвалий звабливий Ангел.

- У тебе телефон дзвонить... - продовжує нашіптувати Лола.

- Нехай... - мені зараз зовсім не до телефонних розмов.

- Він знову дзвонить, - губа моєї коханки примхливо відстовбурчується.

А я зі зітханням витягаю мобільний пристрій. Номер телефону на екрані трохи остуджує весь той запал, з яким я ввалився до Лоліти. Вона вже точно ніколи не подзвонила б мені просто так.

- Так, Антоніно, - намагаюся заспокоїти мій голос, що зривається на хрипи. - Що трапилося?

- Вітя? Вітя?.. – Антоніну Анатоліївну ледве чутно. - Вітя, пробач... Я... я... я вмираю...