Твій на місяць - Анастасія Соловйова

Ми зупиняємось біля житлового комплексу, заходимо у просторий ліфт та піднімаємось на п'ятнадцятий поверх. Роман відчиняє двері і пропускає мене вперед. Залітаю всередину, інтуїтивно намацую вимикач — яскраве світло осяює великий передпокій, і я, скинувши кросівки, роздивляюся кожен сантиметр квартири. Стильно, сучасно, світло та затишно. Ну і чудово, бо я боялася, що побачу житло депресивного вампіра: похмурі тони, безсюжетні картини про смерть, чорний посуд…

Згадаю сніжно-білі стіни, від роботи втома,
Нас в квартирі двоє, звідки ми і хто ми? І хто ми?
Вицвілі шпалери, кава без упину,                  
Поясніть же тепер нам вахтери,
Ну чому без неї гину...

Я страшенно фальшивлю, але все одно співаю улюблену пісню свого дитинства. Роман виглядає збентеженим, розглядає мене з неприхованим інтересом.

— Мені варто хвилюватись про твоє психічне здоров'я? — хитро питає, але очі його по-доброму сміються.

Минає ніч, що в полон захопила нас,
Ти зачекай, не біжи, а мені вже час,
І якщо вихід один, то скажи,
Чому це доля нас зводить раз у раз?

Я іду на кухню, продовжуючи завивати і танцювати на ходу. І співала б далі, але слова вилітають із голови.

— Це ж Бумбокс “Вахтерам”, невже не чув? — дивуюсь я.

— Чув, і не раз. Але не розумію, до чого ти згадала цей гурт?

— Та так, чекала суцільної нудьги від твого житла. Чорний посуд виглядала, от і пісня сама в мозку спливла. Але в українській версії не згадується чорний посуд. Це сумно трохи, — знизую плечима. — Де в тебе кава? Підбадьоритися не завадить.

— Може не треба? Боюсь уявити, що ти після кави почнеш робити. Будеш посудом кидатися? Чечітку відбивати? Або на столі танцювати?

— Ну, останнє — це твої брудні фантазії, забудемо про них. А ось чечітку я танцювати не вмію. Можу лише кривий гопак скакати. У десятому класі я брала участь у новорічній виставі, всі рухи міцно врізалися в мозок.

Роман хитає головою та сміється. Чи це означає, що мій план працює? За один день я встигла і розлютити його, і побалакати нормально, і до сміху довести.

— Чим більше часу я проводжу з тобою, тим більше хочу дізнатися, на що ще ти здатна. Ась, ти непередбачувана, і мені це подобається, — проникливим голосом вимовляє Роман, а мені вперше за кілька років хочеться заридати від щастя.

— То де кава? — навмисне змінюю тему, щоб не розчулитись на його очах.

— Праворуч від тебе стоїть кавомашина.

Чорт. Озираюся і справді бачу довбану кавоварку, яку чомусь не помічала раніше. Зовсім уже мозок розплавився.

— Покажеш, що робити? Я такої технікою ніколи не користувалася.

Роман стає за кілька сантиметрів від мене і розповідає про те, як керувати безглуздою кавоваркою. І голос у нього спокійний, дихання рівне, рухи розмірені та відточені. А я дивлюся на його довгі пальці, що легко справляються з шайтан-машиною, і глибоко дихаю, уявляючи, як його руки охоплюють мою талію, гладять живіт, повільно наближаються до грудей і стискають її.

У мене немає упереджень та страхів, пов'язаних із сексом, просто так трапилося, що я ніколи нікого не хотіла. Були якісь проблиски бажання з колишнім Вовочкою, але їх я швидше вигадала, ніж відчувала насправді. Просто хотіла нарешті дізнатися, як це — бажати іншу людину, і бачила у Вові потенційного майбутнього коханця. Він був привабливим, впевненим у собі хлопцем, який зачепив мене чесністю, що іноді межувала з безкультурністю. Цілувався він непогано, мені навіть подобалось, але тіло — як там кажуть? — жодного разу мене не зрадило. Ніякого жаркого вузла внизу живота, ніякого важкого дихання і пересохлого від хвилювання горла. Тільки спокій.

Спочатку я відчайдушно намагалася захотіти Вову: цілувала міцно, кусала губи, блукала руками по його торсу, дозволяла торкатися моїх грудей. Але нічого не виходило — мене засмучувала повна байдужість до дотиків і пестощів, через що всередині розростався крижаний айсберг. Хоча Вова мені подобався. Доки не застала його з іншого.

Після Вовочки я ні з ким не зустрічалася, хоч кандидати були. Але якщо одразу ніхто не приваблює — навіщо ґвалтувати себе та ходити на марні побачення? Отже останній раз я була з хлопцем десять місяців тому. Навіть забула, як це: відчувати тепло чужого тіла поряд із собою.

І ось тепер я відчуваю жар, що походить від Романа, вдихаю слабкий аромат кедра і бергамота, стискаю пальцями край стільниці і раптово розумію — я його хочу. Спочатку він заліз у мій мозок, потім подряпнув серце, а наприкінці переможним акордом підкорив тіло. Шкіра вкривається мурашками, дихаю я часто, уривчасто, і ледве стримуюсь, щоб не притиснутись до Романа. Ще зарано. Для нього.

Та й хіба я готова ось так стрибнути до нього в ліжко? Ні. Мені потрібні почуття у відповідь з його боку, але це вже сюжет із розділу фантастики. У Романа за спиною важке минуле, можливо, він досі любить Наташу, якщо не може відпустити її. Моя мета — виграти суперечку, а не безглуздо закохатися. Не варто забувати про це.

Роман підставляє чашку і з кавоварки тече бажаний напій. Я випала з реальності.

— Спасибі, — шепочу, відсуваючись подалі від Романа. Іронія сьогоднішнього дня: то я шалено бажаю його близькості, то уникаю її, як волохатого шершня, що літає над шматочком кавуна.