Твій на місяць - Анастасія Соловйова
Ми виходимо надвір, і сильний вітер ударяє в спину. Я ховаю руки в кишені і оглядаюсь: темна напівпорожня вулиця, сніг блищить під тьмяним ліхтарем, забита маршрутка проїжджає повз нас, підскакуючи на черговій вибоїні. На душі сумно і світло, волосся майорить на вітрі, падає на очі. Роман стоїть за метр від мене і виглядає таксі. Куди поділася та несподівана близькість, що зігрівала нас весь вечір? Зникла, зіткнувшись із реальністю. Проза життя.
Під'їжджає коричнева машина, і я плюхаюся на заднє сидіння, а Роман сідає поряд із водієм. Ну не можна так явно мене уникати! Відмахуюсь від поганих думок і дивлюся на засніжену дорогу, доки ми їдемо до гуртожитку.
Так, стоп, а котра година? Дістаю телефон і голосно зітхаю: рівно одинадцять, я вже спізнилася. І як виправдовуватися перед злобною вахтеркою? Вибачте, забула про все на світі, поки сьорбала пиво в пабі, грала в "Я ніколи не" і закохувалася в людину, яка навряд чи відповість мені взаємністю? Ага, а потім ми з вахтеркою вип'ємо по чарці коньяку, поридаємо в хустку і розійдемося найкращими подружками? Якби все було так просто!
Таксі зупиняється біля кованого паркану, за яким ховається старий гуртожиток. Я не поспішаю виходити, чекаю хоч якихось слів від Романа. Він повертається до мене і дивиться запитально, піднявши одну брову вгору.
— Що, навіть не попрощаєшся зі мною? — видавлюю з себе поблажливу усмішку.
— Я ж твій на місяць, певен, скоро побачимось, — незворушно відповідає Роман. У напівтемряві автомобільного салону його очі здаються зовсім чорними, але в їхній глибині мерехтить відображення вуличного ліхтаря, і на мить я бачу свій силует усередині темної райдужної оболонки.
— На вашу бучність навіть алкоголь не вплинув, Романе Батьковичу, — говорю глузливо і відчиняю двері машини.
Не оглядаючись, я наближаюся до дверей гуртожитку, смикаю за ручку в сліпій надії, що вахтерка захопилася новинами і забула про час. Цього, звісно, не відбувається. Зазираю у вікно, щоб постукати, але бачу лише порожнечу: вахтерка вирушила в обхід, щоб замкнути кухні на кожному поверсі.
З грудня студентам заборонили готувати їжу після одинадцятої ночі: комендант гуртожитку, Олена Борисівна, боїться, що хтось випадково підпалить кухню. Тепер студенти, які працюють допізна, не встигають приготувати вечерю або хоча б випити кави: електричні прилади у нас під забороною (крім ноутбука, праски та фена), тому ми кип'ятимо воду у звичайних емальованих чайниках зі свистком. Щомісяця Олена Борисівна влаштовує обшуки по всіх кімнатах: завалюється всередину без попередження та оглядає шафи, сумки, тумбочки. Сховати від неї чудом принесений чайник або обігрівач виходить дуже рідко.
Ззаду наполегливо сигналить машина. Я обертаюся, здивована дратівливо-гучним звуком, і бачу Романа: він стоїть біля таксі, склавши руки на грудях, і дивиться на мене. Кидаю погляд у вікно гуртожитку: сива вахтерка сідає у крісло і бере пульт від телевізора. Сьогодні чергує тітка Ліда, вона адекватна жінка, впустить мене без зайвих питань і скаржитися коменданту не стане. Але спокуса надто велика.
Усміхаюся від вуха до вуха, підстрибую та біжу до Романа, міцно хапаю його за плече, піднімаюсь і цілую в щоку. Гострий спалах нерозсудливості поглинає реальність: запах чоловічого одеколону б'є в ніс, губи на секунду застигають, насолоджуючись теплом чужої шкіри, і крізь одяг я відчуваю, як напружуються чоловічі м'язи під моєю долонею.
Я зазираю в очі Романа, бачу в них вогонь цікавості, тому торкаюся його підборіддя, не можу протистояти своїм бажанням. Роман накриває широкою долонею мої застиглі пальці, притискає їх до своєї щоки, а я заворожено дивлюся, як піднімається і опускається його кадик. Миготить шалена думка: потягнутися вище і поцілувати шию Романа, відчути на смак його шкіру.
Але я не встигаю реалізувати своє темне бажання. Роман м'яко відводить мою руку і здавлено вимовляє:
— Від Дані я чув, як у твоєму гуртожитку розбираються із тими, хто запізнився. Переночуєш краще в мене.
Я б могла збрехати, але чесність важливіша за миттєві капризи. Я дуже хочу поїхати до нього додому, щоб дізнатися, як він живе, чим дихає, в якому ліжку спить і що їсть на сніданок. Прекрасно усвідомлюю, що другого шансу може не бути, але все одно говорю:
— Сьогодні хороша вахтерка чергує, так що мені не загрожує догана коменданта.
— Зовсім ти хитрувати не вмієш, — усміхається Роман. — Але я міняти своє рішення не хочу. То що, їдемо до мене?
— Звичайно, — радісно видихаю та відчиняю дверцята авто.
У салоні до мене повертається вусатий таксист, киває і недвозначно посміхається, а Роман цього разу сідає поруч — наші стегна стикаються, по тілу проноситься легке тремтіння, а обличчя горить так сильно, що, мабуть, навіть у темряві можна побачити мої червоні щоки.
Таксі рушає з місця. Я кусаю губи та роздивляюся гарний профіль Романа. Через кілька хвилин він перехоплює мій захоплений погляд і усміхається у відповідь.
