Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
Ґудмен, до якого слава прийде у 1960-х за його дослідження-бестселер підліткового злочинства «Зростаючи абсурдом», на початку 40-х уже був відомою персоналією у Віллидж[53]. Він сам проголосив себе нестерпним дитям, яке ставить інших у незручне становище своєю безтактністю, та ще й був сповненим, як казав літературний критик Альфред Казін, «глибокого апостольського бачення себе самого». Він був потужним письменником і вже у віці 35 років видав два томи своєї трилогії «Місто-імперія», яку описував як «альманах відчуження», а ще літературно-критичні праці, книги з громадського планування та психоаналізу, і якраз працював над «Днем батьків» (1947) — фіктивною версією розповіді про те, як і через що його звільнили з однієї з прогресивних шкіл на околицях Нью-Йорка. Доктрина сексуальної свободи, якої він навчився в Райха, уже принесла йому проблеми; Ґудмен відверто демонстрував свою бісексуальність, і його тричі звільняли з різних учительських посад за те, що той наполягав на своєму праві мати стосунки зі студентами.
У своєму есе для «Politics» Ґудмен схвально порівнював ідеї Райха з поглядами тогочасних успішних аналітиків-неофрейдівців Карен Горні і її колишнього коханця Еріха Фромма, який щойно видав бестселер «Втеча від свободи» (1941), де задля пояснення того, чому люди намагалися уникнути власних обов’язків та відповідальності за допомогою передавання їх постатям авторитетнішим, багато чого було запозичено в Райха (Фромм сказав Феніхелеві, що не визнав своєї інтелектуальної заборгованості перед Райхом у книзі тому, що «його вернуло від Райхової манії величі»){427}. Ґудмен стверджував, що жоден аналітик не був таким політично-прогресивним, якими вважали себе вони{428}.
Ґудмен писав, що попри поверхове використання Горні та Фроммом риторики свободи, усі обіцяні ними терапевтичні інновації були реінтеграцією хворих та невротичних пацієнтів назад до статусу кво. «Яка ж неймовірна пропозиція, — Ґудмен писав, висміюючи їхній задум, — коли суспільство створює емоційний тиск для переорієнтації не суспільства, а людей!» По суті, ревізіоністи пропонували, як казав Ґудмен, «продовження роботи сучасної індустріальної системи у більш ефективній та мирній манері, без нервових зривів та воєн».
На відміну від тонкого конформізму неофрейдівців, Ґудмен відстоював позицію Райха, який, плекаючи мету запропонувати людям інший світ, котрий можна було протиставити тому, який на той час пожирали війни, вдивлявся далеко поза скромні параметри системи лікування сам на сам. Виплутавшись із пелени комуністичних чарів, теперішній Райх закликав до «скасування політики» й посилався на сексуальну утопію, що існувала в його уяві, як на «робітничу демократію». Політики та бюрократи знову вели світ до межі апокаліпсису, і Райх запропонував нову структуру самоорганізації, в якій політика лежатиме нижче плінтуса. Райх, який відвернувся від комунізму, тепер мав новий слоган: «Любов, праця та знання є невичерпними джерелами життя. Вони й повинні ним керувати».
Ґудмен шанував Райха як автора маніфесту так необхідної «психології революції». Райх обіцяв, як захопливо розповідав Ґудмен, відновити репресованому населенню «сексуальне здоров’я й життєлюбство» за допомогою апокаліптичних оргазмів та стану сексуальної благодаті, в якому вони вже не зможуть «миритися із механічними й рутинними посадами, на яких працювали, а перейдуть до (хай яким тернистим буде цей шлях змін) роботи, що є більш спонтанною й відверто-значеннєвою». Ґудмена надихало Райхове бачення того, що він тлумачив як еротизовану анархію. «Люди, що не будуть загнаними в рамки, — обіцяв Ґудмен, — створять собі таке суспільство, що буде достатньо миролюбним і впорядкованим».
У дверний дзвінок Райха у Форест-Гіллз тицькала рука сповненого фантазій Ґудмена, який думав, що Райх подякує йому за його пропагандистські потуги або ж найме його на роботу в рамках якоїсь інтелектуальної колаборацїї. Чого Райх насправді хотів від Ґудмена, то це аби той припинив з’єднувати його з «анархістами та борцями за свободу особистості».
Прочитавши есе Ґудмена, Райх зробив запис у своєму щоденнику, що той піддав його думи «небезпечному викривленню». Ґудмен просував Райха як архітектора «психології революції», але потім відстоював позицію, що, зрештою, «постреволюційну психологію» слід сприймати як первинно Фрейдівську. Дороговкази, які розставляв Райх, були, звичайно зрозумілими, — фальшиво доповнював Ґудмен, але його мапа була «надмірно простою й руссоїстською»[54], а от Фрейд вів людей до фактичних теренів майбутнього чіткішими шляхами. Райх, звичайно, вважав, що своєю схемою оргазмічної лібералізації він випередив Фрейда, й підозрював, що Ґудмен попросту не витерпів, бо не зміг уявити картину майбутнього так сповна, як це вдалося йому. «От через те, що таких Ґудменів — мільйони, — писав Райх, — кожен революційний рух зазнає невдачі».
Ґудмен очманів од реакції Райха й парирував: «Докторе Райх, насправді, яка вам різниця чи зве вас молодь анархістом, чи ні?». А. С. Нілл почасти застерігав Райха, аби той не дозволяв, щоб йому пришили роль талісмана анархістів — коли газета «Freedom Press» хотіла написати про Райха в Британії, Нілл попереджав: «Якщо вони опублікують статтю про тебе, тоді коло твоїх слухачів стане обмеженим, а широкий загал почне плекати недовіру до тебе… Декотрі анархісти уже посягають на твоє ім’я, тож будь обережним». Вочевидь, саме ця пророча порада була в Райха на думці, коли він вирішив запросити Ґудмена в гості: він почав пояснювати Ґудмену, що якщо він продовжить виставляти його сексуальну філософію як анархістську, тоді А. С. Ніллу стане важко утримати своїх учнів, представників середнього класу, у Саммергіллі. Все ж такий-от аргумент не зумів переконати Ґудмена: «Мені здалося, що доктор страждав від зрозумілої форми параної біженця від Гітлера», — писав той пізніше.
Лист, якого Райх написав, але так і не надіслав Ґудмену після його візиту, засвідчує той факт, що думки Райха перебували у всесторонній облаві. «Зв’язаність цієї діяльності з конкретною
