Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
Звеличуючи анархію оргазму, намагаючись змусити свої відчуття відчуження вибухнути задоволенням, ліві знаходили обґрунтування своєму відходу від традиційної політики. Кола МакДоналда, які відкидали соціальні, економічні та етичні принципи керівних прошарків суспільства, були, як він пізніше визнав, «вічно сповненими надій, вічно позбавленими ілюзій». Втративши віру в комунізм, вони віднайшли в Райхові нове джерело натхнення. Порожня оргонна камера віддзеркалювала політичний вакуум, в якому тоді перебували ліві радикали.
Не всі ліві були в захваті від революційної програми Райха. Молодий соціолог Чарльз Райт Міллз та Патриція Солтер, колеги із Бюро прикладних соціальних досліджень Колумбійського університету, звинувачували Райха та Ґудмена в реакційному застосунку біології задля легітимації його політики (хіба нацисти не робили таких же заяв?). На відміну від Ґудмена та Райха, вони ще не розневірились у радикальному робітничому русі. У своїй опублікованій у наступному номері «Politics» відповіді Ґудменові під заголовком «Барикада та спальня» вони висміювали Райхову «теорію революції, що стікала зі статевої залози»; «оргастична потенція — чи була вона насправді ключем до свободи… чи радше важелем революції?».
Без жодних сумнівів Райх вважав, що була, але його не влаштовувало те, як американський авангард сприйняв та викривив його ідеї. Він вів кампанію за статеву свободу, стверджував він, а не за видання ліцензій на секс. Як Пол Робінсон сказав у своїй книзі «Ліві фрейдівці» (1969): «Райх, здавалося, боявся своїх майбутніх прихильників навіть більше, аніж своїх критиків. Його переслідувала думка, що люди із збоченими уявами хибно користуватимуться його авторитетом, аби спустити в маси “безплатну для всіх епідемію трахання”»{432}. Попри усю свою риторику про оргазм, Райх був ще тим пуританом; він не схвалював порнографії та непристойних жартів, які, на його думку, після сексуальної революції стануть пережитками минулого; ненавидів гомосексуальність і віддавав перевагу сексу, який не був позбавлений кохання.
Хтивий Ґудмен розчарував його: так розчарував, що Райх відіслав його на лікування до Александера Лоуена, який щойно сам завершив проходження курсу терапії в доктора Райха. У своїй автобіографії Лоуен згадує, що Райх направив до нього першого пацієнта 1945 року — художника, з якого той узяв лиш два долари. Ґудмен, скоріш за все, був одним із його двох наступних пацієнтів. Обидва об’єкти аналізу «були кращої думки про себе й персонали їхні видавалися більш солідними, — писав Лоуен. — Їм здавалося, що Райх повівся з ними несправедливо». Приблизно півроку Лоуен та Ґудмен зустрічалися в його консультаційній, що була у дешевому готелі, далеко від центру міста. «Вони викрикували свої гасла протесту та опору, — Лоуен писав про свої вольові спроби пробити “броню характеру” своїх пацієнтів, — але мій позмінний офіс був кімнатою, вікна якої виходили на вулицю. Через їхні крики офіцери поліції стали моїми частими гостями».
* * *
Александер Лоуен усе ще практикує підвид упровадженої Райхом техніки терапії і входить до числа двох ще живих осіб, які вчилися та лікувалися в нього (іншим є доктор Мортон Гершковіц). Йому 95, але є ще люди, які щотижня здійснюють паломництва аж до містечка Нью-Канаан, штат Коннектикут, аби пройти в нього декілька лікувальних сеансів. Через це усі водії таксі, які стоять на залізничному вокзалі, знають його адресу. За десять хвилин їзди від залізниці величезні кам’яні ворота, на котрих написано ЦЕНТР БІОЕНЕРГЕТИЧНОГО АНАЛІЗУ, ведуть гостей на охайне подвір’я, на якому видніється обшитий дерев’яними дошками будинок. Коли я приїхав туди, на бездоганному газоні охайно одне біля одного розмістилися два шезлонги, а на під’їзді до будинку стояв припаркований старий мікроавтобус «Бьюїк».
Моніка Соуза, секретарка Лоуена, зустріла мене в дверях й тихенько провела до просторої вітальні, де доктор розмовляв по телефону. Кімната була сповнена стилю богемської величі 70-х: золотаві канапи та огрядний більярдний стіл, з якого зробили виставковий стенд для бгатої бібліотеки Лоуена, в якій містилися й такі праці як «Мова тіла» та «Любов та оргазм». Поклавши слухавку, доктор Лоуен підвівся, аби потиснути мені руку. «Ну ж бо, до праці?» — запитав він. Я пішов за ним до його кабінету, очікуючи, що зараз ми всядемося за робочий стіл, на якому, шаблонно, царює вічний робочий безлад, і я візьму в нього інтерв’ю, але кабінет ми оминули й зайшли до обшитої дерев’яною корою процедурної. (У культовому фільмі Душана Макавеєва про Райха «ВР: Таємниці організму» (1971) студент Райха, Александер Лоуен, зображується у своїй маніпуляційній якраз у процесі стимуляції оргазму в пацієнтки, яку кидає по кушетці в конвульсіях екстазу.) Соуза вже чекала нас там, розстеляючи свіжовипране простирадло на одномісному ліжку, яке слугувало аналітичною кушеткою, над якою висить нагадування в рамочці, де написано: «ДИХАЙТЕ».
Лоуен запитав мене, чи займаюся я ранковою гімнастикою, і я відповів, що це точно не про мене. «Займатися слід щодня! — здивовано вигукнув він. — Роздягайтеся. Зараз ви у мене попотієте. Ви умієте робити сальто?». Я похапцем пояснив йому, що прийшов поставити декілька запитань про Райха, а не лікуватися. «Я навчався у нього, — сказав Лоуен. — Я вам про Райха скажу так — і
