Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
На 1946 рік у Райха налічувалося три самовидані переклади його книг, які здійснив Вульф: «Функція оргазму» (1942), «Аналіз характеру» та «Сексуальна революція» (обидві 1945 року) — кожна з яких пройшла процес скрупульозного вичитування змісту задля долучення до них розповіді про відкриття оргонної енергії та роздумів про нову політику автора. (У нових виданнях Райх також замінив терміни «комуністичний» на «прогресивний», а «класова свідомість» на «суспільна відповідальність».) 1947 року видавництво Інституту оргонних досліджень продавало по чотириста, а то й п’ятсот книг на тиждень, дозволяючи Райхові вихвалятися, що «“кожен” у Нью-Йорку говорить про мої праці» і що його література розходилася, наче «гарячі пиріжки»{429}. Його писанина подобалася інтелектуалам та богемі з обидвох узбереж. У написаній ним біографії Сола Беллоу, Джеймс Атлас писав, що «Райховою “Функцією оргазму” зачитувалися у прогресивних колах, як ще десять років тому “Мистецтвом та революцією” Троцького».
Після підписання пакту між Гітлером та Сталіним та Московського процесу, оновлена теорія Райха про сексуальне пригнічення, здавалося, переконливо пояснила лівим, яким з очей спала політична полуда, те, чому велика кількість людей подалася до фашизму і чому комунізм не зміг зарекомендувати себе як життєздатна альтернатива йому. Райх запропонував злочинним екс-сталіністам та троцькістам альтернативну програму сексуальної свободи, якою можна було б боротися з цими тоталітарними загрозами.
Видобуваючи мораль із задоволення, Райх давав змогу пост-воєнним радикалам, багато з яких були солдатами, що поверталися з Європи і які вважалися сексуальними злиднями (50 мільйонів презервативів поїхали разом із американськими солдатами через океан; кожному по вісім на місяць), розглядати свою статеву розбещеність як політичну діяльність. Райх зробив так, що ті почали відчувати себе частиною сексуальної еліти, що височіла над «скутою кригою», сірою, корпоративною політикою загальної заангажованості. Він показав їм, що можна жити більш автентично і вільно від пут та правил, встановлених суспільством багатих{430}.
Як Філіп Ріфф зазначав у «Тріумфі лікаря» (1961), Райх лестив творчим людям, яких описував як найбільш наближених до його «генітального характеру». Він дав богемі й інтелектуалам, які втратили віру в марксизм, але ще не впали у фрейдівський песимізм, мову опору. «Художники й письменники, які пішли за Райхом, — зауважив Ріфф, — були такими, як він — лівими, що зазнали краху; для тих, хто зазнав невдач, але все ж зберіг свою аскетичну гордість, відважні заяви Райха про кінець політиканства перетворили провал на щось на кшталт перемоги». Для Райха художники були революціонерами в силу обраної ними професії. «Усе те, що… по-справжньому революційне, усе істинне мистецтво, — писав Райх у «Масовій психології фашизму», — бере початок у природному, біологічному ядрі». І за ним пішло багато людей, вірячи, що своїми анархічними оргазмами творили новий світ.
Редактор Ґудмена в журналі «Politics» Дуайт МакДоналд, якого просто вразив зв’язок, який Райх ідентифікував між сексуальними та соціальними обмеженнями, застерігав щодо небезпеки тоталітаризму у своїй книзі «Фашизм та американські терени», яку було опубліковано за рік до Райхової еміграції до Америки. Отже, він намагався внести у своє життя якомога більше сексуальної лібералізації, вступивши у шлюб, який, з ідеологічних поглядів, відкрито доповнював численними походеньками на бік. МакДоналд був головним годинникарем механізму голих коктейль-вечірок та оргій у дюнах його сховку на Кейп-Код[55], які відвідували Ґудмен, Фріц Перлз, Норман Мейлер та інші. На його думку, така поведінка була підвидом політики. Гедонізм ніс за собою певну відповідальність. 1994 року Майкл Врешін писав у біографії МакДоналда, що у роки, оповиті пітьмою «холодної війни», інтелектуали, чий історичний релятивізм сильно похитнувся, стикнулися з необхідністю обирати між пристосуванням до процвітаючого антикомуністичного суспільства чи зайняттям чіткої позиції, яку Мейлер, цитуючи Райха, називав «бунтівними вимогами власного “я”».
«Ми шукали, як вирватися з усього цього, — пояснив Мейлер, коли я запитав його, чому Райх мав такий сильний вплив на його покоління післявоєнних інтелектуалів. — Ми жили всередині ідеологічної камери, й нам апелювала ціла купа ідей. Що-небудь, що б дало нам змогу вирватися з неї, вивільнитися й віднайти спосіб жити краще. По суті, ці ідеї подобалися лише людям, які жили у Гринвіч-Віллидж, але ми були доволі вільним поколінням у плані того, що були готовими випробувати будь-що — усі види сексу, наркотиків, усе, що завгодно. Оргії тоді мали велике значення для нас: можливо, в оргіях ми й шукали тієї свободи. Правда, не стільки тих оргій було, скільки всі про них базікали, та все ж».
Мейлера вражав Райх-теоретик, а от його неоковирного стилю письма він точно не схвалював. У своїй праці «Список» (1959) він називає «ідеї Вільгельма Райха» його «козирем», а от «стиль письма Вільгельма Райха — його “слабкістю”». «Те, що він мав стільки всього бурхливого й козирного на думці, а висловлював це у тому приземлено формальному, майже огидному, тевтонському стилі, — казав Мейлер, — сповнювало його праці певним шармом». Із Ґудмена стиліст теж був не кращий; Джордж Орвелл у своєму есе про «Політику та англійську мову» наводить абзац із його статті про Райха як приклад недоладного, одержимого жаргоном та заплутаного письма. Але Орвеллу, попри його критику посередньої письменницької майстерності Ґудмена, вочевидь, усе ж сподобалося послання автора.
У романі «1984» (1949), як зауважив МакДоналд, Орвелл встановлює райхівський зв’язок між сексуальною депривацією та тоталітаризмом{431}. У романі представник прихильників деспотичного Нового Уряду стверджує:
