Дороги, які нас вибирають - Юрій Михайлович Мушкетик
Це побоїще не стало насправді величним, переможним для Виговського. По Україні покотився поголос, що свої побили своїх, а хто там правий, невідомо.
ІХ
У вікно тупо вдарили литаври, і тужний голос півчої. Маруся підійшла до вікна. Їхня вуличка виходила на шлях і вона бачила густий натовп, і корогви над головами і чула плач.
– Кого це ховають, мамо? – запитала.
Мати подивилась на дочку, в її очах були тільки біль та муки.
– Полковника Пушкаря. Він був недобрий до тебе, дочко.
– Бог йому суддя, – перехрестилася.
Сіла на лаву, взяла в руки шитво, але не шилося – голка не слухала її. А хотіла вишити соловейка, того, який співав їй з Грицем.
Іван сидів у садку в Марусі, але не на лавочці, а біля її ніг. Говорив із мукою, зі стогонами:
– Марусю, ти знаєш, як я тебе люблю, як свою душу, як Бога. Мені не треба нічого. Живи, живи. Не хочеш вийти за мене, виходь за когось іншого, будь-який полтавський парубок матиме за честь і щастя стати з тобою на рушника.
Із-за гори сонце сяє,
Козак коника сідлає,
– співали дівчата на колодках в одному місці. А в іншому:
Не хочу я нічого, тільки тебе одного,
Ти будь здоров, мій миленький.
І в третьому:
За лісом сонце засіяло,
Там чорний ворон закричав.
І все це її пісні. Вони входили в душу біллю, тугою.
– Виходь за кого хочеш. Тільки живи. А найкраще, звичайно, за мене. Я так леліятиму і дихатиму тобою.
Рука важко лягла на біляві кучері Івана.
– Хороший ти, Іване. Дуже хороший. Але ж не мій.
Х
Москва не зупинилася на погромі Пушкаря. Знайшли іншого гаряче охочого до булави: Безпалого. Йому дали грошей, провіанту, зброї, знову збиралися дейнеки, грубники, гультяї. Владарювала у війську горілка. В зимі, в глибоких вище людського зросту снігах, сталася битва, важка, кров замерзала на кунтушах, пальці не тримали шабель. Безпалий з його військом був розгромлений вщент.
І тоді Москва посунула на Україну своє військо. Його вів боярин, князь Трубецький, славетний у попередніх битвах. Військо йшло на Україну, дійшло до Конотопа і там наткнулося на ніжинський полк полковника Григорія Гуляницького, прихильника Виговського. Гуляницький замкнувся в місті й почалася облога. Робили підкопи, закладали порох, але полк тримався. Й тоді туди прибув Виговський з військом. Залишивши за річкою Сосновкою піхоту, з кіннотою подався на виручку обложених. Але там ліворуч у рябих шатрах стояло все московське військо. Наперед виїхала славетна московська кіннота: вершники в броні, улани на добрих аргам, розгорнулися в один величезний вал і зі свистом, гиком, відомим монголо-російським ура (ура, ура, ура – смерть) полетіли назустріч козацькій лаві. Козацька лава спіткнулася, здригнулася, змішалася й кинулася навтікача. Московити мчали на відстані кидка списа і посвист їхніх шабель козаки чули на потилицях і спинах. З московітами мчали і пушкарівці, які записалися.
Іван Іскра, який був у козацькій лаві, в розпалі був вигнався наперед і тепер скакав позаду усіх. Чув – це нависає смерть, чув завивання шабель на вітрі, тупіт копит. Плеснув двічі по шиї свою кобилка, Калинку, й та все зрозуміла, надала ходу. Вона не бігла, не скакала, а слалася над землею. Прищурила вуха, закусила вудила. Скарб, а не кобилка, в безгоді вона перебивається десь на бур’янцеві, поцупить з чужого воза пучок сіна. А зараз вона вся вклалася в біг. І ось Іван минув двох козаків, ось ще трьох, і ще, і ще, і незабаром вже був по середині козацької лави. Калинка мчала як вітер. Перескочили Сосновку, частина по мосту, частина бродом. І враз струни литаври, як постріл, і голос: «Ділись».
Частина козаків подалась вліво мимо горба, частина вправо. На горбі в житі в шардах лежали козаки. Вдарили з гармат, рищалів, самопалів, мушкетів, і по московській лаві мов вихор промчав. Вони закрутилися, забасували в долині перед горбом. А наверху козаки, які були загатили Сосновку, відкрили загату і в долину ринула вода. Московська кіннота опинилася в воді, коні бовталися, грузли, падали. А козаки били ще і ще. А тоді з-за горба вилетів Виговський зі своєю кіннотою і татарами. Почалася рубка.
Перед Іваном майнуло знайоме обличчя і він відкинув шаблю. То був Левко Черкес, третій їхній з Грицем побратим. Замліло під серцем: як же доля зводить у шабельнім герці побратимів. Махнув шаблею в бік мосту:
– Туди. Втікай.
Незабаром усе було скінчено. Як писав один з найвідоміших російських істориків Соловйов: «На берегу речки Сосновки за два часа был уничтожен цвет русской конницы, лучшей в Европе».
Московити з кінноти, хто залишився, і піхота і артилерія, втікали до Путівля, одні залишались там, інші побігли далі, до Москви. В Москві зчинилася паніка, готувалися до оборони, носили казани з кип’ячою смолою і кип’ятком, каміння, колодки. Цар втік із Москви.
Здавалося б, ще одна нагода, ще один удар, і москалі розгромлені назавжди. Але знову ж український місточок до перемоги виявився хистким.
Величний воїн, переможець у п’ятнадцяти битвах, хоробрий і сильний, але не до кінця розумний, кошовий Іван Сірко в цей час ударив на Крим. Татари, які були у війську Виговського покинули його і подалися в свої краї. Виговський з військом відступав до Гадяча. Туди прибула польська делегація підписати мирну угоду, поляки самі були потріпані та ослаблені.
Трактат провіщав: дві держави Польща і Велике князівство Руське (Україна) укладають цю угоду про те, що входять в одно під скіпетрами одного, спільно обраного короля. Кожна держава мала своє військо, свою адміністрацію, свої гроші, свої університети, унія скасовується і миряни мають право вибору хто якому богу хоче молитись. Звичайно, ляхи херхелювали, їм була потрібна відстрочка, мирний час. Як і українцям також.
Проти тієї угоди москалі одразу послали по Україні свої ватаги, які нікому не тлумачили змісту угоди, а тільки – що знову кабальна угода з поляками. Намучені та натомлені віковічним польським гнітом, люди вірили і повставали проти тієї угоди.
Найгірше було
