Дороги, які нас вибирають - Юрій Михайлович Мушкетик

Вони сиділи на лавиці під молодою розкішною вишнею. Ягоди рясно вродили, вони проглядали між листя неначе червоні яскраві зорі, а зорі згори здавалися спілими вишнями. Вона зривала по ягоді й подавала йому до губів, а він вдавав, що вередує, то відпихав їх, то хапав притьма.

Вона зірвана черешок з чотирма ягодами, піднесла йому, та в ту мить вдарив дзвін: «Бов-бов-бов-бов-бов».

– Пожежа, – сказала вона.

– Ні, на пожежу дзвонять тричі. А це – похід.

Вона здригнулася, серце їй замлоїло. Вона знала, що має бути похід, перший похід, у який піде Гриць, а все ж сподівалася, що то буде не скоро, а може, й зовсім не буде. Він підвівся.

– Марусю, я пішов, невідомо коли виїжджаємо, в удосвіта, а може, і вночі. А мені треба ще дещо зібрати.

Вона підхопилася. Обвила міцну Грицеву шию руками. Припала до вуст. Це вперше. Світ перемінився. Гриць побіг.

Маруся вийшла у вуличку. Там ішли люди, козаки вели в поводі коней, а з ними матері, сестри, діти.

Широка бита вулиця-шлях, була запруджена. Попід тинами стояли запряжені волами вози, козаки при конях, і ті ж жінки та діти. Старі діди стояли, поспиравшись на патериці, досвідченими очима обдивлялись козацький стрій. Маруся дивилася ліворуч. У Бобренків одчинились ворота і звідти, просто з двору виїхав верхи на чалому коні Гриць. Маруся ледве не зомліла, як побачила Гриця на коневі пририштунку. Чорний смоляний чуб вився з-під смушевої шапки із зеленим шликом на чоло, вуса ледь перекривають вуста, ніс з горбинкою, на лиці засмага, як на бронзових стольниках. Він під’їхав ще до двох козаків і зліз із коня. Один з тих козаків Іван Іскра товариш, приятель. У Івана Іскри біляві пшеничні кучері вибилися з-під шапки, лице кругле, а на щоках дівочі рум’янці. Він і сам соромливий, добрий. Дивився з-за Грицевого плеча на неї. Маруся знає, що він безтямно закоханий у неї, але ж ніколи й пів натяком не виявив того, про те приховано кажуть його очі. Та й знає, що вона Грицева.

До них під’їхав і третій їхній побратим – Левко Черкас, веселун і забіяка. Десь попереду вдарили котли.

– Готу-у-уйсь!

Козаки з’їжджалися в строї. Гриць у третьому ряду. Ось зараз він поїде, поїде… І в серці скипілися сльози.

Раптом він торкнув коня, виїхав зі строю, під’їхав до неї, нагнувся і поцілував у чоло. Й помчав наздоганяти стрій.

А люди пливли плавом, з інших вулиць виїжджали інші сотні – їх знали по кольору шликів; шикувалися сотня за сотнею. І ось вже виїжджають у ворота й воротні салютують їм ратищами з прапорцями.

І поїхали полем стрій за строєм київським шляхом, хвиля за хвилею, далі й далі, спускаються в долину, ось вже видно тільки спини зі списами і рушницями, ось вже тільки шапки.

І вдарила, злетіла пісня:

За світ встали козаченьки

В похід з полуночі,

Заплакала Марусина

Свої карі очі.

Її, Марусина пісня. Вона наспівала її козакам своєї сотні, а потім її перехопили інші сотні, й, кажуть, співають по деяких полках.

ІІ

Маруся була в тумані. Нічого не бачила, ніяка робота не бралася до рук. Почала обривати квасолю на соняшничинні, й та падала додолу, спробувала проривати пізнє просо, й не могла відрізнити стебелець проса від пирію.

Вийшла з садка на стежку. На їхню стежку, втоптану ще їхніми босими ноженятами, по ній вони бігали одне до одного. Ось тут у річечці вони купалися голяка, а потім одного разу, коли почали роздягатися, Маруся сказала:

– Ти купайся тут, а я там, за кущами.

Він здивувався. А потім попід кущами прийшов до неї, й вони телесувалися, бризкалися. По тому Маруся сказала:

– Йди туди, я одягнуся.

Гриць знову здивувався.

Цією стежкою ходили до лісу по гриби, ліщинові горіхи. Пішла. Перейшла через кладку. Отамо вона злякалася. Там чорнів пеньок, а з нього виповзала, шипіла гадюка. Тупоноса, в круглих білих плямах, язичок у її роті дрібно тремтів. Гриць кинув на неї гілкою, вона сховалася, але не зовсім. Її очі злісно блищали. Тоді Гриць розгнівався і з усієї сили вдарив закаблуком по пенькові, а сам відскочив. Пеньок розлетівся трухляччям. А гадюка лежала скрутившись у кільце й сичала. Гриць шмагонув гілкою. Вона заворушилася й поповзла в малинові хащі, зникла. По малину вони ходили теж. Малина слалася великими колючими валами по лісу. Гриць спочатку стукав палицею, обтоптував місце і вони брали ягоди.

Отам, під калиною, вона чекала його. І він якось сказав: «Ти така ж гарна, як калина». А там, між дубами, парубки прив’язали качелі. Маруся не одразу зважилася стати на них, з Грицем, і вони літали до верховіття. І вона верещала, просила зупинитись, а він реготівся. І приносив він з парубками в пазусі великих, стиглих, аж прозорих яблук білого наливу й давав їй, і вони їли вдвох, надкушуючи по черзі. А вечорами ще сиділи на палубі вітряка, коли не було вітру й вітряк не молов, і дивилися в поле. Й попід млином скрадалася лисиця з лисенятами. «Їхня» лисиця. Гриць намагався її сполохати, а вона не давала. Йшла стежками споминів і її стежка вертала до світла, до любові, до найдорожчого.

ІІІ

Козаків і поляків розділяла невеличка річечка Пилявка. Якщо при битвах під Жовтими Водами і Корсунем у поляків було 5–6 тисяч пограничного війська, і козаків стільки ж, то тут у поляків разом зі стремінниками, доїжджаючими, було близько трьохсот тисяч війська, і в Хмельницького понад сто тисяч. Гребля через річку була завалена трупами, що ні конем проїхати, ні пішки перейти, поляки підтягли гармати, гармат було значно більше ніж у козаків разів у три, й вдарили через Пилявку по маленьких козацьких шанцях. Вдарили раз, і вдруге, і втретє. А тоді посунули через річку. Козаки не витримували, подавалися назад, розпочалася втеча. Й тоді вихопився на коня Хміль і кинувся в обоз. Вимахував шаблею, закусав губу, гукав:

– Всі до оружия. Не посоромимо землі нашої. Поляжемо або переможемо. Переможемо!

Й зібрав кашоварів, музикантів, писарів, скочив з коня й повів їх за собою. Іван Іскра не пам’ятав, як опинився поруч з гетьманом. Оглянувся – Гриця не було, десь відстав. На них накинулося троє жовнірів. Іван ухилився, перерубав шаблею ратище. З двома іншими впорався Хміль. Ляхи втікали. Перебігали річку, втікали лугом.