Дороги, які нас вибирають - Юрій Михайлович Мушкетик

Петрові, вельми довго хитрував і перехитрував себе. Петро розтягнув усе його військо – на боротьбу з корпусом, який ішов на допомогу шведам, на копання каналів, і коли в останню мить повів жменьку козаків на з’єднання з Карлом, вони не знали, куди йдуть. А допомоги Батурину не надав, залишив його напризволяще, й погром Батурина дуже негативно вплинув на українських козаків. І мовчав навіть тоді, коли Петро розсилав по Україні реляції, в яких писалося, буцімто Мазепа самовільно вводить панщину, а він, Петро, був завжди проти того; Мазепа не спростовував це, не повів своєї рішучої «агітації». Упевнений, Шевченко не раз задумувався над тим. Так, в історії є ситуації, коли людина одним рішучим вчинком, одним правильним рішенням спокутує попередні помилки й діяння, але цього не достатньо для позитивної оцінки всієї його діяльності.

А скільки було суперечок довкола «Гайдамаків». Там вело Шевченка українське серце, йому потрібен був приклад самовідданого служіння Україні, приклад для нащадків. У своїх передбаченнях, у своїх прозріннях він вказав нам шляхи визволення, які наші зверхники знехтували, не взяли до серця, а отже – до втілення. Шевченко батожив тодішніх запроданців, «землячків», вельми схожих на нинішніх, подав нам такі уроки, на які неспроможна сотня академіків і голів усіляких партій. У часи незалежності він є нашим прапором, провидцем.

По ньому вивіряймо своє життя, свої кроки.

Селянський хлопець забутого Богом і людьми села, де єдиною освітньою силою був п’яний дячок, а єдиною книгою – «Четьї Мінеї», він піднісся до просвітителів, енциклопедистів і пішов далі за них. Шевченко не лише виразник народу, всіх сторін його життя, подій, прямувань, часто затаєних, невидимих, він – найбільший українець, втілення того, що запланував Бог нашій нації. Він любив народ серцем, вболіваючи за його помилки, недосконалості (маючи їх і за власні), кидав йому в обличчя гіркі докори, пропікав гарячими словами, розпинав, але тільки в хвилини розпуки, – це був крик серця, а не холодний реєстр розуму. У той же час строго розрізняв, хто на що заслуговує: Хмельницький, Палій, Полуботок чи Дорошенко, бачив народ страждальцем, але бачив і бунтівником, що для нас вельми важливо, жив народною правдою, піднісши цю правду до соціальних і політичних вершин. Які далекі наші нинішні провідники від Шевченкових прозрінь і його заповітів. Як дбають про себе, власне добро і не хочуть бачити народу. Шевченко ж не взяв для себе нічого, у нього не було «зерна неправди за собою». Ох, як нам цього не вистачає сьогодні!

Тож учімося в Шевченка, переймаймося його устремліннями, його думами, його боріннями; в усі часи він був потрібен своєму народові, а сьогодні – особливо. Вірю, що він іще раз, і вже остаточно, врятує свою Україну. Отож черпаймо з Шевченкової криниці, у ній чиста джерельна вода і вона невичерпна.

Ратай національного поля

Що зближує людей, що робить їх друзями? Це і родинні стосунки, і спільне навчання, і спільна праця і ще цілий ряд обставин. Але найдужче зближують спільні ідейні погляди, спільні прагнення і прямування. Саме це і зблизило мене з Анатолієм Шевченком. Я не знаю іншої людини, яка б так вболівала за долю України, він просто хворів нею, не міг перенести всієї наруги над нею, насамперед з боку імперських російських адептів. Особливо проявилося це в кінці його життя, коли ці напади, наскоки, відверта ворожнеча до України проявилася на всю силу. У цей час ми з ним передзвонювалися щодня. Нерідко я навідував його (він сам не міг ходити – йому ампутували ногу). Таким і бачу його на його вісімдесятирічному ювілеї незадовго до його смерті, ювілей він відзначав не вдома, а у родичів на Відрадному.

Отож він був великим патріотом України, служив їй всіма своїми силами. Якби в нас було таких хоч через десятого, не були б ми такі пригнічені, такі розсмикані, такі байдужі.

А запізнався я з ним, коли працював у редакції журналу «Дніпро», а він у журналі «Ранок» (спершу він називався «Зміна»), обидва органи ЦК комсомолу України, містилися поруч, в одному коридорі за адресою вулиця Хрещатик, 10. Обидва журнали систематично попадали під удари комсомольських і партійних функціонерів, обидва намагалися триматися хоч якоїсь об’єктивності, правди. І заслуга в цьому журналу «Зміна», насамперед Анатолія Шевченка. Це він підштовхував редакторів журналу, вів за собою працівників-письменників Олександра Лук’яненка та Вільяма Лігостова, це була одна дружна компанія, та ще художник Микола Дахно, вміли працювати, випити помірну чарку, вміли дотепно пожартувати і повеселитися. Анатолій Шевченко був незрівнянний кулінар і приносив із собою всілякі печені, особливо з дичини, яким ми складали ціну. Але основне, як він служив Україні, як боровся за українську мову. Він був першим редактором «Народної газети» – рухівської, і вона, власне, трималася тільки на ньому і відіграла значну роль в діяльності тодішнього ще не розколотого Руху. І працював у редакції журналу «Українська мова і література в школі», який тримав передові позиції в боротьбі за українську мову, українську культуру. Часто виступав зі статтями на сторінках згаданих газети і журналу, а також на сторінках інших часописів. Підіймав питання актуальні, болючі, підіймав сміливо.

Як письменник виступав на сторінках української преси з оповіданнями і нарисами, які склали книжки «Червоні коні» і «День сонячного затемнення». Це – суворі, правдиві оповіді про сучасників, про тих, хто сіє хліб і добуває вугілля (сам родом з Кривого Рогу). Але вмів і поглузувати, посмішити, викрити ницість, дурість, безбатченківство – книжка «В пошуках братів по розуму». Тримав у руках перо критика: численні статті, рецензії (безкомпромісні), огляди: книжка «Українська література сьогодні». А ще я знаю Анатолія Шевченка як запеклого рибалку. Рибалили ми разом у різних місцях, рибалка він був дуже вмілий, і був на рибалці дуже милий: ти не встигнеш за ним назбирати хмизу, начистити картоплі, зварити юшку, над якою просто ворожив. І ось сидимо ми над річкою, над Прип’яттю чи над озером Добре на Волині, гомонить, гогоче багаття, потріскуючи на вогненних зубах хмизом, вода в річці темніє і темніє, десь за спиною на болоті кричить, неначе загублена душа якась птаха: «Кі-і-і», а ми дивимось на вогонь і точиться дружня, довірлива розмова трохи не до самого ранку.

Хіба можу, Толю, я забути тебе?

Недоспівана пісня (Маруся Чурай)

Повість

І

Садок був за городом, а далі лужок, по якому в лозах і рогозі бігла невеличка річечка, що впадала у Ворсклу. По лужку петляла невеличка вузенька стежечка, але добре втоптана. І не нині, а за багато