Дороги, які нас вибирають - Юрій Михайлович Мушкетик

– А так. Гиля багачка. У них шість пар волів. А придане… Показувала скрині… Там того полотна, запасок, сорочок, кожухів.

Не вірила. Але тіло обімліло. Й щось їй підказувало, що то правда. Останнім часом Гриць був не такий, як раніше. Понурий, все дивиться кудись. А може, це неправда. Прийде Гриць…

А вже по місту попливли чутки: «Вишнячка оддає свою дочку за Грицька Бобренка».

Верещала у Вишняків свиня – кололи на весілля. Вишняк їздив у Гадяч на ярмарку за весільними припасами. Ті чутки перелітали й через Чураїв тин. А Маруся заніміла. Гаряча хвиля злості була піднялася в грудях, а тоді й вона пропала, і вже в грудях було тільки порожнє дупло, як у великої верби.

Ходила до Ворскли з чорною думкою, стояла-стояла, але думка не перемогла.

Взяла невеличкий садовий заступець, кропив’яний мішок і пішла до лісу. Все тією ж стежкою, на якій кожен крок відлунювався спомином болю. Ось дикі зарості малини, а ось у принаді й зілля, його листочки схожі налисточки конвалії. Тільки то любов, а це смерть.

VІ

…Стояла в садочку під яблунею. Знала, він ітиме стежкою, бо це навпрошки.

– Грицю! – покликала.

Сахнувся.

– Не лякайся, не цурайся. Я все знаю, я нічого тобі не скажу. Зайди, як колись, випий ось узвару, пам’ятаєш, як пили колись. Ти його любив.

Неслухняними ногами зайшов. Дивився під ноги. На лавиці стояв гладущик і два глиняні полив’яні питунці. Маруся налила в один питунець і в другий, вилила все.

– Ну ж бо випиймо в пам’ять.

Неслухняними руками взяв питунець. Підніс до рота, пив. І раптом похитнувся, рукою збив другий питунець. Той упав у траву, узвар виллявся. Маруся скрикнула. Її очі стали великі-великі, перелякані, у них хлюпав страх, біль.

VІІ

Гриць помер уранці в четвер. Ховали його в п’ятницю, Маруся лежала в хліві на сіні, накривши голову подушкою. Але й крізь подушку долітав гугнявий голос попа, і півчої, і плач родичів. Маруся не знала, живе вона чи не живе.

VІІІ

Над Україною клубочіли темні хмари. Вони над Україною клубочать часто, майже завжди. Помер гетьман Хмельницький. Його поховали в Суботові, в родовому маєтку, в Чигирині на гетьманському подвір’ї збиралася рада на обрання нового гетьмана. Прийшли старшина і козаки чигиринські та чимало канівчан і переяславців, і інших. Нателепкалося у двір, що й не продихнути. Сиділи на купі колод під клунею, на штахеті, навіть на гілках дерев – старих горіхів і яблунь. І плинули й плинули. Врешті два дужі осавули відперли спинами тих, що напирали з вулиці, хряпнули воротами й заклали в пройми товсті дубові обаполи.

А в будинку йшла веремія. Шістнадцятирічний гетьманич Юрась сидів у дальній кімнаті – малій вітальні – а до нього заходили старшини, полковники, сотники. Всі запитували: «Ну як?»

– Не знаю, не знаю, – відказував Юрась. – Боюся я.

Він справді уявляв перед собою цих вусатих загартованих воїнів, яким мав казати щось розумне, якими кермувати, яких вести. І уявляв себе з шаблею поперед козацької лави, яка мчить на ворога, як це робив його батько.

А у великій вітальні йшли розмови. Більшість сходилася на тому, що в такий важкий час справді рано давати булаву Юрасю. Говорили, що йому б ще треба хоча б два роки довчитися в Києво-Могилянській колегії, набратися досвіду, змужніти.

Йому б повчитися, а на той час обрати гетьманом іншого, того ж таки Івана Виговського.

– А це розумно, – мовив генеральний, – бо знай.

Ця думка всім дуже сподобалася, й так і порішили, і оці слова «на той час» записані в документах і всі за них проголосували. Голосування відбувалося надворі, перед ґанком і коли козаки прокричали Виговського гетьманом, він непомітно вхопився рукою за груди. Був блідий, замислений, тонкий станом, тонкий лицем – шляхтич український. З Вигова біля Овруча.

До Виговського підійшов московський дяк, подав папір.

– Це угода, складена Хмельницьким з Москвою в Переяславі, підпиши й ти.

Виговський в загальній мовчанці прочитав угоду, подав дякові:

– Не підпишу. Це не та угода.

– Звідки ти знаєш?

– Як же мені не знати, коли я сам писав її. А це – неправда, брехня. Не підпишу.

З тієї хвилини між Москвою і Виговським пройшов глибокий непоправний розкол. Москва пропихала іншого гетьмана, підкуплена старшина, підкуплена грубо, нахабно, але дійово: сунула старшині, полковникам, золоті червінці в кишені, а в пазухи сунула соболі, вона не визнала вибори в Чигирині, мовляв там не були всі полки. Полки зібралися біля Корсуня і проголосили Виговського гетьманом. Тоді Москва зібрала свої вибори в Переяславі, Виговський на площу на вибори не вийшов, а прислав осавула із зав’язаними в хустку клейнодами: булавою, печаткою і всім іншим. Дяк дістав з-за пазухи папір і прочитав, що великий государ московський вельми прагне козакам добра і хоче щоб вони обрали такого як слід гетьмана. Майдан загув дедалі погрозливіше й погрозливіше, й тоді дяк шарпнув рукою за пазуху і вийняв іншого папера, в якому цар схвалював Виговського гетьманом. Біля Переяслава за п’ятнадцять верст був і Пушкар, увійти в місто не рішався, а чекав, коли Москва зробить його гетьманом. Він був у літах і розумів, якщо не зараз, то пізніше тому не бувати.

І Москва зробила ставку на Пушкаря. До нього одна за одною їздили посольські депутації, возили сукна, провіант, гроші, зброю – свинець і порох, в Полтаві збиралися дейнеки, грубники, інші п’яниці та вписувалися до війська. Виговський кілька разів намагався знайти порозуміння з Пушкарем, посилав своїх людей, пропонуючи зійтися десь і помиритися ладком, мовляв, якщо Пушкар схоче, то Виговський готовий скликати раду на нові вибори де захоче полтавський полковник, але той відкидав усі пропозиції. Проганяв посланців, жбурляв на підлогу гетьманські універсали, не виконував ніяких його велінь. І дійшло до того, що коли в лісі поблизу Полтави йшло затяжне військо Виговського – наймані німці й французи, Пушкар повів на них свої сотні, і вони той корпус побили.

…

Велетенський, на кілька верст обоз розтягнувся мимо Полтави по греблі до Веприка. На возах скрині, а найбільше бочок і барил, більших і менших. Не доїжджаючи Веприка, на греблі вломився міст, туди впали два вози, а решта зупинилася; ні туди, ні сюди. На валах міста товпилися полтавці. Безпомічний обоз манив їх. Особливо надили очі бочки, барила, певно ж не порожні. Й тоді гурт дейнеків прочинив ворота й кинувся на обоз. За ними подалися інші. Розігнали охорону й припали до дармового питва. Пили просто